Читати книгу - "Кобзар, Шевченко Т. Г."

титарівна

В садочок ходила,

Не день, не два, як панові,

Микиті годила!

Догодилась титарівна

До самого краю

І незчулась!

Дні минули,

Місяці минають,

Мина літо, мина осінь,

Мина сьомий місяць, осьмий,

Уже й дев՚ятий настає.

Настане горенько твоє!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

У титаря у садочку,

У яру, криниця

Під вербою… До криниці -

Не води напиться -

Ледве ходить титарівна -

Трохи пожуриться,

Поплакати, погадати,

Як їй дівувати?

Де їй дітись од сорома,

Де їй заховатись?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Раз увечері зимою,

У одній свитині,

І де боса титарівна

І несе дитину.

То підійде до криниці,

То знов одступає,

А з калини, мов гадина,

Байстрюк виглядає!

Положила на цямрину

Титарівна сина

Та й побігла… А Микита

Виліз із калини

Та й укинув у криницю,

Неначе щеня те!

А сам пішов, співаючи,

Соцькому сказати,

Та щоб ішов з громадою

Дитину шукати!!

 

* * *

У неділеньку раненько

Збиралася громадонька,

Та криницю виливали,

Та дитя теє шукали.

Найшли, найшли твого сина,

Титарівно, в баговинні.

Ой, узяли безталанну,

Закували у кайдани,

Сповідали, причащали,

Батька, матір нарікали,

Громадою осудили

І живую положили

В домовину!.. й сина з нею!

Та й засипали землею!

Стовп високий муровали,

Щоб про неї люде знали,

Дітей своїх научали,

Щоб навчалися дівчата,

Коли не вчить батько, мати.

 

* * *

Борця того в селі не стало;

А люде в Польщі зустрічали

Якогось панича. Питав:

«Чи жива,- каже,- титарівна?

Чи насміхається з нерівні?»

Ото він самий! Покарав

Його господь за гріх великий

Не смертію! - він буде жить,

І сатаною-чоловіком

Він буде по світу ходить

І вас, дівчаточка, дурить

Вовіки.

 

[Друга половина 1848, Косарал]

 

« Ну що б, здавалося, слова…»

 

 

Ну що б, здавалося, слова…

Слова та голос - більш нічого.

А серце б՚ється - ожива,

Як їх почує!.. Знать, од бога

І голос той, і ті слова

Ідуть меж люди!……

Похилившись,

Не те щоб дуже зажурившись,

А так на палубі стояв

І сторч на море поглядав,

Мов на Іуду… Із туману,

Як кажуть, стала виглядать

Червонолицяя Діана…361

А я вже думав спать лягать -

Та й став, щоб трохи подивиться

На круглолицю молодицю,

Чи теє… дівчину!.. Матрос,

Таки земляк наш з Островної,362

На вахті стоя,

Журився сам собі чогось,

Та й заспівав,- звичайне, тихо.

Щоб капітан не чув, бо з лиха

Якийсь лихий, хоч і земляк.

Співа матрос, як той козак,

Що в наймах виріс сиротою,

Іде служити в москалі!..

Давно, давно колись

Я чув, як, стоя під вербою,

Тихенько дівчина співала,

І жаль мені, малому, стало

Того сірому-сироту,

Що він утомився,

На тин похилився,

Люде кажуть і говорять:

«Мабуть, він упився».

І я заплакав,- жаль малому

Було сіроми-сироти.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Чого ж тепер заплакав ти?

Чого тепер тобі, старому,

У цій неволі стало жаль -

Що світ зав՚язаний, закритий!

Що сам єси тепер москаль,

Що серце порване, побите,

І що хороше-дороге

Було в йому, то розлилося,

Що ось як жити довелося,

Чи так, лебедику?! «Еге…»

 

[Друга половина 1848, Косарал]

 

«Мов за подушне, оступили…»

 

 

Мов за подушне, оступили

Оце мене на чужині

Нудьга і осінь. Боже милий,

Де ж заховатися мені?

Що діяти? Уже й гуляю

По цім Аралу; і пишу.

Віршую нищечком, грішу,

Бог зна колишнії случаї

В душі своїй перебираю

Та списую; щоб та печаль

Не перлася, як той москаль,

В самотню душу. Лютий злодій

Впирається-таки, та й годі.

 

[Друга половина 1848, Косарал]

 

П. С. («Не жаль на злого, коло його…») 363

 

 

Не жаль на злого, коло його

І слава сторожем стоїть.

А жаль на доброго такого,

Що й славу вміє одурить.

 

І досі нудно, як згадаю

Готический с часами дом;

Село обідране кругом;

І шапочку мужик знімає,

Як флаг побачить. Значить, пан

У себе з причетом гуляють.

Оцей годований кабан!

Оце ледащо. Щирий пан,

Потомок гетьмана дурного

І презавзятий патріот;

Та й християнин ще до того.

У Київ їздить всякий год,

У свиті ходить меж панами,

І п՚є горілку з мужиками,

І вольнодумствує в шинку.

Отут він ввесь, хоч надрукуй.

Та ще в селі своїм дівчаток

Перебирає. Та спроста

Таки своїх байстрят з десяток

У год подержить до хреста.

Та й тілько ж то. Кругом паскуда!

Чому ж його не так зовуть?

Чому на його не плюють?

Чому не топчуть!! Люде, люде!

За шмат гнилої ковбаси

У вас хоч матір попроси,

То оддасте. Не жаль на його,

На п՚яного Петра кривого.

А жаль великий на людей,

На тих юродивих дітей!

 

[Друга половина 1848, Косарал]

 

Г. З. («Немає гірше, як в неволі…») 364

 

 

Немає гірше, як в неволі

Про волю згадувать. А я

Про тебе, воленько моя,

Оце нагадую. Ніколи

Ти не здавалася мені

Такою гарно-молодою

І прехорошою такою

Так, як тепер на чужині,

Та ще й в неволі. Доле! Доле!

Моя ти співаная воле!

Хоч глянь на мене з-за Дніпра,

Хоч усміхнися з-за……

 

І ти, моя єдиная,

Встаєш із-за моря,

З-за туману, слухняная

Рожевая зоре!

І ти, моя єдиная,

Ведеш за собою

Літа мої молодії,

І передо мною

Ніби море заступають

Широкії села

З вишневими садочками

І люде веселі.

І ті люде, і село те,

Де колись, мов брата,

Привітали мене. Мати!

Старесенька мати!365

Чи збираються ще й досі

Веселії гості

Погуляти у старої,

Погуляти просто,

По-давньому, по-старому,

Од світу до світу?

А ви, мої молодії

Чорнявії діти,

Веселії дівчаточка,

І досі в старої

Танцюєте? А ти, доле!

А ти, мій покою!

Моє свято чорнобриве,

І досі меж ними

Тихо, пишно походжаєш?

І тими очима,

Аж чорними - голубими,

І досі чаруєш

Людські душі? Чи ще й досі

Дивуються всує

На стан гнучий? Свято