Читати книгу - "Як відірватися перед весіллям, Аліна Амор"

Глава 12.1. Буря в душі

Кракен стискає мої плечі своїми могутніми щупальцями до хрускоту кісточок, ще трохи й розчавить, і від мене нічого не залишиться. Хотілося кричати, але він стягнув один зі своїх мерзенних відростків на шиї, душачи мене, і я не змогла видавити жодного звуку. Я відчувала повну безпорадність і це було нестерпно. З останніх сил я почала пручатися і... прокинулася, тяжко та надсадно дихаючи у своєму ліжку, вся в холодному поту, одна в каюті, і тільки самотня свічка в срібному свічнику слабким вогником тріпотіла на столі, кидаючи тривожні й тремтячі тіні по похмурих темних стінах.

Розбиті вікна скалилися гострими скляними осколками, а сирий прохолодний протяг привільно гуляв каютою.

Так страшно мені не було ніколи у житті, навіть учора я так не боялася, а зараз паніка душила мене, навіть стіни і стеля здавалися звузилися та опустилися і скоро розчавлять. Тривога затопила свідомість, мене бив озноб, серце калатало, я хапала ротом повітря, намагаючись відновити дихання і прийти до тями, але це не допомагало.

Я підскочила щоб бігти, не розуміючи куди, голова запаморочилася, кров стукала у вухах, а в грудях закололо. Я згадала про настоянку лаймонгаса, яка так швидко вчора мене заспокоїла і вирішила йти до Деміана. Та куди завгодно, хоч стрибнути в море, аби врятуватися від цих гнітючих давлячих стін та страхітливих розбитих вікон!

Гарячковим поглядом я пошукала по кімнаті халат. Дбайливо залишений і накинутий Клер на крісло, він червонів у слабкому світлі свічки. Я схопила його, накинула на себе, на ходу зав'язуючи пояс і засовуючи ноги в туфлі, та вибігла з каюти. І зовсім не думала про те, який вигляд зараз маю та що подумають члени команди, якщо побачать мене такою в коридорі. У цю божевільну ніч усе перевернулося догори дном. Єдиною моєю думкою було - взяти в графа ту демонову настоянку й заспокоїти серце, що шалено калатало, та здавалося, так і норовило вискочити з грудей.

Я ледь не бігла коридором, а біля каюти Деміана помітила, що двері прочинені, звідти ллється приглушене світло та звучить схвильований голос. Я підійшла до щілини, зупинилася і прислухалася. Голос належав одному з матросів, я впізнала його:

- Мессир, чи можу я сподіватися, що принц Леонард дозволить мені викупити наложницю Ноемі з його гарему?

Мене немов блискавкою вразило. Гарем? У принца Леонарда є гарем? Приголомшена та знесилена, я притулилася плечем до стіни і прихилила до неї голову, бо ноги відмовлялися мене тримати.

- Селім, ти врятував його наречену, а просиш лише права викупити якусь наложницю? - почула я здивований голос Деміана.

- Це не просто наложниця. Ми росли разом із Ноемі, я збирався освідчитися їй, коли зароблю трохи грошей. Але коли повернувся з останнього плавання, виявилося, що сім'я продала її в гарем принца...

Деміан не став слухати далі й перебив хлопця:

- Я зрозумів тебе. Звичайно ж я поговорю з Леонардом, упевнений він віддасть її.

Селім розсипався в подяках, а я шокована так і стояла біля стіни не ворушачись. Здається, кошмар і досі триває... У роті пересохло, наче там розгорнулася пустеля, а кров ударила в голову.

Я почула, як матрос прямує до дверей, дорогою продовжуючи благословляти графа, і схаменулася. Навіть паніка стихла, поступившись місцем новому потрясінню. Але не вистачало ще щоб мене в такому вигляді застали уночі біля дверей посла! Я швидко зайшла за поворот коридору і сховалася в тіні, Селім пройшов повз, не озирнувшись. Я ж повернулася назад і в дверях зіткнулася з Деміаном. На ньому була свіжа біла сорочка, а волосся встигло висохнути.

Він окинув мене здивованим поглядом.

- Мені треба поговорити з вами! - схвильовано заявила я.

- Добре, заходьте, - він прочинив двері навстіж, пропускаючи мене. - Сідайте, - він вказав рукою на скромне крісло, обтягнуте порядком потертою синьою матерією. - Мені треба дати одне доручення капітану, я скоро повернусь.

І вийшов, залишивши одну. Я зайшла в простору каюту, зупинилася посередині й заломила руки. Мене просто розривало від емоцій. У роті так само сушило, я схопила пляшку зі столу і почала жадібно пити великими ковтками.

Деміан, як і обіцяв, скоро повернувся та, зайшовши в каюту, зупинився, дивлячись на мене приголомшеними очима. І справді, негоже аристократці пити прямо з пляшки, - подумала я й акуратно поставила її на стіл. У горлі й грудях нестерпно пекло. Я болісно скривилася.

- Бель, що ви робите?

Я повела плечима:

- Пити захотілося.

- Тому вирішили випити віскі?

Я ошелешено втупилася на нього:

- Що?

- Віскі, Бель, - він підійшов до столу, підняв пляшку з прозорого скла і повів нею просто перед моїми очима. - Ви випили півпляшки віскі. Боги, навіть я скільки не п'ю! - вигукнув він.

Я здивовано подивилася на пляшку, на денці якої хлюпала рідина, а потім знову на Деміана:

- У горлі пече, - поскаржилась я.

- Я думаю, скільки випити. Вас ні на хвилину не можна залишити одну. Обов'язково в щось вляпаєтеся! - буркотливо зауважив він. - Гаразд, сідайте, - він знову вказав на крісло, - Випийте води, більше в мене нічого немає.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍