Читати книгу - "В обіймах монстра, Міла Мур"

Розділ 30

Видно, що Спартак незадоволений таким поворотом подій. Він сідає на переднє сидіння нашого позашляховика, а Борисов поруч зі мною позаду. Не знаю, про що з ним говорити, а в очі постійно кидаються дорогі персні на пальцях чоловіка. В голові крутиться думка про те, що він має величезну владу. А от яким чином він цю владу отримав — думати не хочу.

— Як вам вдалося дізнатися, де похована мама? — питаю, коли мовчання починає набридати. 

— Довелося піднімати старі архіви, — відповідає Арсен. — Для мене немає нічого неможливого, Аліно.

Навіть не сумніваюсь у цьому, але йому не кажу. Відвертаюсь до вікна і слідкую за тим, як перед очима проносяться дерева. Ми не їдемо в місто, отже, кладовище десь за його межами. 

Дорога займає хвилин двадцять, а в мене таке відчуття, що минуло не менше двох годин. Поруч із власним батьком мені якось неспокійно. Мене лякає цей чоловік, і я досі не можу повірити, що в наших жилах тече одна кров. 

— Ми самі підемо, — говорить Арсен, коли Спартак поривається піти з нами всередину кладовища. 

— Це погана ідея, — хмуриться Спартак.

— Я в змозі захистити власну доньку, — холодно відповідає Борисов. — Усім залишатися тут!

Я розумію, що Спартак змушений слухати Арсена, але по його очах бачу, що він цього не хоче. Насправді я також не горю бажанням залишатися наодинці з Борисовим. Але якщо він дійсно мій батько, то нічого погано мені не зробить. 

— Усе буде добре, — кажу Спартаку і вслід за Арсеном йду на кладовище. Біля входу бабусі продають квіти й трохи злякано розглядають нашу делегацію. 

Борисов купує червоні троянди, і це доволі хороший жест з його боку. Все-таки мама народила йому доньку, а він просто використав її та кинув. 

Йдемо хвилин п'ять поміж могил, і відчуття доволі неприємне. Сироти вкривають шкіру, а від кожного крику ворон серце підстрибує у грудях. 

Коли зупиняємось біля однієї могили, мій погляд одразу ж торкається фотографії, що викарбувана на камені. Я впізнаю в цій усміхненій жінці років двадцяти п'яти себе. Довге хвилясте волосся, щира усмішка і великі очі. 

Моя мама закохалася не в того чоловіка. Він просто використав її та кинув, а вона завагітніла… Через нього вона померла. Через нього я все життя провела у брехні. Називала батьком вбивцю моєї мами. Як після всього цього можна йому пробачити?

— Я казав, що ти схожа на неї, — Борисов кладе квіти на надгробок і ховає руки в кишені штанів. — Шкода, що Марина не сказала мені про вагітність. Все могло бути інакше… 

— Ви дійсно так думаєте? — питаю. 

— Звісно, — впевненості цього чоловіка можна позаздрити. Він піднімає голову в небо, а я навіть здогадуватись не можу, про що цей чоловік може думати. 

Хочу вірити, що він шкодує, але чи так це насправді — не знаю… 

— Дякую, що показали, де похована мама, — за це я йому дійсно вдячна.  — Ви не знаєте, чи є у мене ще якісь рідні? Можливо, у мами були брати чи сестри? А може, ще діти?

— Не знаю, але дізнаюсь, якщо хочеш, — говорить Арсен. – Аліно, можна я дам тобі одну пораду? 

— Яку? — питаю.

— Не варто копирсатися у минулому. Якщо всі ці роки тебе ніхто не шукав, отже, не сильно-то і хотіли. Рідні Марини точно знали, що вона чекає дитину. Висновки роби сама. Нам час повертатися. Ходімо. 

Борисов чекає, коли я першою ступлю на стежку, але, коли повертаюсь до виходу, бачу поміж дерев постать у всьому чорному. Різко завмираю, а тоді щось сильне і важке збиває мене з ніг. 

Усе відбувається дуже швидко. Я падаю, щось або хтось мене накриває, а тоді звуки пострілів змушують кров у судинах холонути. 

Їх три… і будь-яка куля може поранити мене або Борисова… 

Через дикий страх взагалі нічого не відчуваю. Мене трусить, а тоді здіймаю погляд на Арсена. Його обличчя сильно бліде, а рукою він притискає рану на плечі. Бачу, як поміж пальці просочується кров, і від цього вигляду до горла підступає нудота. 

— Ти як? Не зачепило? — вимучено питає Арсен. 

— Ні… — шепочу. Болю не відчуваю. Це ж хороший знак, чи не так?

— Аліно! — чую голос Спартака, і вже за мить він знімає з мене Арсена та уважно розглядає. — Все добре? Ти не поранена? 

— Ні, — Спартак допомагає мені встати, але перед очима все розпливається. Сподіваюсь, що не впаду знову. 

— Забираємось звідси! — гиркає Спартак і тягне мене за собою до виходу. Взагалі не розумію, як вдається переставляти ноги. Почуваюсь желейною масою. У голові тріщить і все ще чутно звуки пострілів. 

Борисова саджають в інший автомобіль і притискають до рани на плечі якусь тканину. Коли наші погляди зустрічаються, я першою відводжу свій. 

— Сідай в машину, принцесо! Дамір мені голову відірве, — злиться Спартак і відчиняє двері автомобіля. 

Роблю крок назустріч, але дійти не виходить. Відчуваю, як сили в один момент мене покидають, і починаю осідати на асфальт. За мить до того, як втратити свідомість, хтось рятує мене від падіння. Мабуть, це Спартак. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍