Читати книгу - "Солдати гріху, Анджей Зем'янський"

газетах, оскільки зараз все так публічно.

– Прочитаю в газетах, якщо ти провалишся?

– Ну...

Барський почав збиратися.

– Ага, ще одна річ. Назви мені причину, чому мене не було цілий день. Щоб це не викликало підозр у дівчини, з якою я зв’язався.

Яницький почухав бороду.

– Почекай... – Він зробив кілька кроків і відчинив двері до сусідньої кімнати. – Знаю. Мій син – керівник відділу прямого маркетингу...

– Що?

– Менше про це. – Яницький підійшов до полиці, заставленої стосами рекламних листівок, і почав пакувати їх у поліетиленовий пакет. – Зліпи з себе дурня. Скажи, що з цікавості лазив по магазинах, і тобі щось дали. Кожна листівка містить знижки, пільги та акції. Просто вдай, ніби тебе це цікавить, як якусь наївну людину, і сьогодні всі повірять, що двадцять років тому ми були обдурені кожним барвистим папірцем.

– Цікаво. – Барський дивився, як Генєк завантажував брошури та листівки в іншу рекламну сумку. – Але, певно, щось у цьому є.

– А пам'ятаєш, як ти колись казав, що хотів би мати міномет чи гранатомет? – у дверях з’явився Яніцкі з чотирма пакетами, наповненими різнокольоровою макулатурою. У нього також був один проспект під пахвою.

– Ну, пам'ятаю.

– Тож я тобі дещо знайшов. – тепло всміхнувся Яницький. Він поставив пакети на землю й дістав брошуру з–під руки. – Дивись. Після переробки він буде кращим, ніж міномет.

– Що це?

– Керована по радіо катапульта для тарілочок для стрільців. Купи собі.

– Це як? – Барський підніс барвистий листочок до очей.

– Ой, впар тій жінці, у якої мешкаєш. Мені вчити тебе, що робити з жінками?

Зараз, на темній терасі, слова Яницького наче прийшли з іншого світу. Як і сам Яницький. Історія завжди зрадлива. Колись вони зустрілися на відпочинку і подружилися. Таємно, щоб було смішніше. Яницький був активним діячем "Солідарності" і не повинен був дружити з міліціонером. Це було немислимо, вони не могли показуватися разом, щоб не зруйнувати кар'єру Генєка в антикомуністичних профспілках. І завдяки цій "секретності", завдяки тому, що вони не з’являлися разом на людях і нікому про себе не розповідали, Яницький вижив. Після "смерті" Барського людей, безперечно, цікавило, що відомо його друзям. І єдиним, хто хоч щось знав, був друг, про якого вони не знали. До нього не дійшли і нічого йому не зробили. Історія сміється.

- Ви щось виявили? – порушив Марчін тривалу мовчанку, цікавлячись результатами пошуків Потоцької та Майхржака.

- Ти здивуєшся, але так. В офіційних матеріалах є багато такого, від чого волосся дибки стає.

- Наприклад?

Потоцька знизала плечима.

– Ті події, я говорю про шістдесят третій рік, здаються одним великим борделем. З одного боку. Тому що так: хтось випускає людей з ізолятора, а потім каже туди повертатися, історія нульового пацієнта – це одна велика загадка, звідки він взявся, чому його возили поїздом по всій Польщі і так далі і тому подібне. З іншого боку, здається, є якийсь ідеальний порядок і послідовність у діях.

- Як що?

- Наприклад, рішучість провести щеплення.

- Рішучість?

- Так. Вони заздалегідь вирішилися на великі збитки. Можна сказати, вакцинували зі страшною нещадністю, заздалегідь знаючи, чим це закінчиться.

Барський похитав головою.

- Але почекай. Чим це закінчилось?

– Я дібралася до даних, які відносяться до досліджень лише з одного житлового масиву. З одного! Через ускладнення було кілька десятків випадків поствакцинального енцефаліту, кілька смертей маленьких дітей, декілька паралічів. І все ж мова йде лише про один житловий масив!

- О Ісусе... - випалив Барський.

- Добре! Там побачиш такі квіточки, коли влізеш, що з глузду зійдеш. Вакцинували всіх, нехтуючи будь-якими процедурами з такою безжалістністю, наче нещеплені перетворюються на зомбі!

– І таке пишуть в офіційних, загальнодоступних матеріалах?

– Вони пишуть ще кращі речі.

Поліцейська закусила губу. Тоді вона попросила у Марчіна сигарету.

— Знаєш, що пишуть? — Вона, мабуть, так глибоко вдихнула, що тепер, коли вона заговорила, вся її голова була вкрита димом. — Знаєш, холера, що там сталося?

- Ну?

– Вони виявили, наприклад, що причиною цих ускладнень, ймовірно, була активація латентного вірусу енцефаліту, раніше невідомого науці, який уже був присутній в організмі. Вакцина послабила імунну систему, і невідомий вірус почав діяти.

- Я єбу, - відповів Барський.

Він нервово потер обличчя. Що б це могло бути? Це не препарат номер шість. Навіть з новими знаннями, які він набув сьогодні, до нього, здавалося, ніщо не прилипло. У Вроцлаві лютувала віспа. Звичайна, кривава віспа, привезена за дивних обставин, але, холера, звичайна. Він не знав, що про це думати. Йому потрібна була довша хвилина спокою.

— Слухай, я дещо згадав, — вигукнув він.

- Що? - Потоцька різко поворухнула головою.

- Я згадав прізвище типа, який наприкінці 1988 року очолив цей Інститут гірничої хімії.

Марчін вважав за краще не знайомити її з таємницями свого блокнота, які відкрив сьогодні.

- Я не дуже розумію.

- Це просто. У 1962 році, як ви пам'ятаєте, був створений Інститут гірничої хімії. Його начальником був тип, який пішов на пенсію у 1988 році у віці п'ятдесяти двох років...

- Так рано? – перебила його Еля.

— Есбеки рано йдуть на пенсію, — продовжив незражений Марчін. – Але, мабуть, важливішими тут були очікувані політичні зміни та необхідність омолодження кадрів. Тадеуш Антчак очолив компанію, яка незабаром перетворилася на частину TKJ. Чи могли б ви дізнатися про нього все?

- Звичайно. Побачимо, що є в наявності, - Потоцька нервово взяла сигарету, потім поклала руку на плече Барському. - Знаєш... Мені здається, що я хочу зайнятися сексом.

Вона настільки здивувала Барського, що він довго не знав, як відреагувати. Крім того, він не мав уявлення про те, про що йдеться сьогодні. "Крихітко, я з охотою піду з тобою до ліжка"? "Добре, переспимо разом?". Холера. Раптом у нього спалахнула мимовільна асоціація зі словами Яницького: "Іди до своєї баби та строй з себе дурня". Курка варена! Він мало не розреготався. Я єбу...

Марчін так не думав. Він раптом усвідомив, що відчуває дещо до цієї божевільної дівчини зі світу, з яким він тільки знайомився.

Отець Вебер був сам за муром барочного саду на вулиці Шевській. Захищений з усіх боків сад вже було закрито для відвідувачів. Священик міг сидіти тут, нікому не заважаючи, у тиші, яку порушували