Читати книгу - "Ниті кохання, Софія Вітерець"

Розділ 51

Словом, у Словаччині було цікавенько. Побували ми всюди, куди лишень встигали. Артур навіть організував трішки романтичних вікендів з виїздами до сусідніх місць. Часом брали з собою ще й Тадеуша з Танею за компанію. Все ж у досить спокійних містечках на нашого акторчика дійсно можна було покладатися. Такого гіда крутезного у мене ще не було. Та й коли закінчувалася його частина, в гру вступала Таня та розповідала про різноманітні активності, де краще поїсти, попити, кули піти, щоб натанцюватися досхочу.

Хоча не сказала б, що мені все те взагалі було потрібне. Одного Артура під боком було цілком достатньо для просто незабутніх деньків, що перетікали в веселі вечори та палкі ночі. І я дійсно насолоджувалася цими моментами, бо не було нічого, що б розділяло нас. Навіть Тарас з Маргаритою давали по чотири-п’ять вихідних на тиждень, щоб ми могли побути разом. І, ну не судіть нас суворо, ми користалися цією нагодою, поки таймінги масштабних проектів це дозволяли.

Звісно, потім доводилося повертатися до тимчасових місць проживання і працювати в попередніх напружених темпах, але це було того варте. Та й абсолютно не втомлююче, бо мали просто чудесну команду, в якій все рідше світилася Алінина пичка. Керівниця делегувала більшість своєї роботи та часто літала до Києва, аби навідатися до своєї майбутньої дитинки. Поверталася просто щаслива, але кілька днів – і вона ставала ще лютіша, ніж раніше. І тоді всі від неї тікали, що дещо ускладнювало нашу роботу.

От ми з Артуром й якось не витримали. Після того, як вона наверещала на Катю й вже полізла просто битися, ми мали її спинити. Зізнаюся, колега зробила це першою за нас вправним хуком правої, але ми ж керівники, мали загладити цю ситуаційку.

– Алін, поговоримо, – підійшов до рудоволосої Артур, єдиний, кого терпіла Аліна. Так, навіть закоханість до нього минула. Її любов концентрувалася зараз суто на маленькому створіннячку, що от-от мало з’явитися на світ.

Коротче, вони тоді відійшли поговорити, але все ж до мене дійшла їх розмова. Аліна серйозно зривалася, бо лікарі повідомили, що дитина з’явиться передчасно через якісь там проблеми, які не дуже добре розчула Міла.

Ці Алінині слова краяли серця всіх колег об’єднаної компанії, бо офісна пліткарочка вже встигла всім рознести новину. Міла навіть сплела оберіг для малечі та підклала Аліні в кімнату. Проблемка була лиш в тім, що руда подумала, що то якась лялька вуду, але ну що поробиш, коли Міла цього раніше ніколи не робила. Ось і все прагнення подруги до творчості тій відбила. Мілі тільки й залишалося, що піти втішати себе в Денових обіймах, але якщо вони ніби й зближалися трішки раніше, то зараз колишній чомусь відштовхував мою подругу. А я ж то думала, що в них все налагодилося після тієї нашої розмови. Чи то так просто було в моїй уяві...?

Трішки відволіклася від головного. З Аліною таки попрощалися. Таня зі своєю невеличкою командою влаштували тій невеличкий вечір, де зібралися всі небайдужі. Якби не Мілині плітки, то нікого й не було б, але всі прийшли хоч трішечки підтримати Аліну. Навіть я, хоч між нами й була багата та не надто позитивна історія.

– Тримай, сподіваюся твоїй дитині сподобається, – посміхнулася, простягуючи звичайнісінького рожевого пухнастого зайчика.

– Сумніваюся, що синочок буде в захваті, – Аліна трішки скривилася, але одразу повернула посмішку на вуста, все ж прийнявши подарунок.

– О, думала ти тримаєш в секреті від себе стать майбутньої дитини, – злегка здивувалася, бо вже двічі встигла вислухати лекцію на цю тему.

– Не втрималася, – посміхнулася Аліна найщирішою та найчистішою посмішкою без будь-якої фальші. І чому вона могла бути такою…нормальною й позитивною лише коли йшла мова про дитину?

– Розумію. Якби мені потрібно було ще облаштувати кімнату й закупити усілякого, то я й сама…– затнулася, бо Аліна вже лазила в своєму телефоні, не слухаючи.

Встала, бо чітко бачила, що продовжувати розмову зі мною рудоволоса красуня не бажає. А краєм ока все ж глянула на екран телефону. Ммм…дитячі ліжечка. Таке можна й пробачити.

Але не так вже й хотілося спілкуватися з керівницею. Он зібралися всі разом, то чом не відсвяткувати по повній? Побігла до решти веселитися та вперше за всю поїздку забула про будь-які правила, суворий контроль та обережність. Скакала по столах, витанцьовуючи. Якось заманила туди ж Дена також не в кращому стані й як в старі давні часи відтоптувала йому ноги. Потім полізла сперечатися з Мілою, що маю право на нього... Паралельно ще й Влада зачепила, від якого все не відбігала Катя. То дівчата вдвох з Мілою почали наступати на мене, я до хлопців. Тут влізли Таня з Тадеушем і поглядом зловила дещо злісний погляд Артура.

Коротче, то було останнє, що запам’ятала, бо прокинулися ми вже в своєму номері й в дико жахливому стані. Принаймні мені хотілося викинути свою голову на смітник, замінивши на нову. Ну реально ж бо – хто взагалі придумав таке поняття як «біль»?

– Ксеню, ти як? – протягнув Артур, з заплющеними очима намацуючи руками простирадло. – Здається, ми десь не там. Ліжко зменшилося.

– Ти взагалі розумієш, що вмостився на самісінькому краєчку, – зиркнула на нього й приклала руки до вісків, намагаючись хоч трішки вгамувати приплив болі.

– Та не кричи ти так, – пробурмотів він, підсуваючись ближче до мене, але я геть не зраділа цьому, бо відчула не найприємніший з ароматів та помчала до ванної. Бляха, чому ж було так погано…

Повернулася ще більше змученою. Думала душ та таблетка від головного болю трішки допоможуть, але не сказала б. Все ще так паршиво ж і почувалася, а Артурові слова навіть мало не змусили повернутися на позицію біля унітазу.

– Чуєш, це ж в нас сьогодні літак до Італії? – він все ще лежав на ліжку, але вже в телефоні, готовий до всього.

– От капець, – так і присіла на холодну підлогу, розуміючи, що сьогодні ще й потрібно буде зібратися та летіти як мінімум вісім годин.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍