Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"

— Перше питання, — Кеннет не мав наміру гаяти час. — Що ви чули про Бирт?

— Діра, яких мало, пане лейтенанте, — заявив Берґх. — Я був там два рази, ще коли служив у Дванадцятому. Десь років п’ять тому. Власне, це не село, а, як сказав тоді капітан Маддерґ, намул, викинутий на берег. Місцеві — вони дивні. Завзяті, похмурі, маломовні. А ще смердять рибою…

— Точнісінько як мій дядько.

— Як скажеш, Варгенне, — Берґх усміхнувся. — Їхнє так зване село — це низка халуп, приклеєних до озера. Так його збудували. Кожна родина сидить на шматку берега десь у шістдесят стоп. А оскільки там живе лише п’ятдесят родин, увесь Бирт десь півмилі завдовжки. Сперечаються за кожен дюйм землі й один перед одним не відступають. Крім того, вони дуже самостійні. Самі ремонтують свої човни, самі плетуть неводи, самі в’ялять і сушать рибу. На чужих дивляться вовком, але я не чув, щоб у них були якісь проблеми із законом. Рибу міняють на муку, сіль, вовну, м’ясо. Село побудували майже навпроти того місця, де Старий Ґвихрен входить до озера, тож усі хати стоять на палях.

— Бо?

— Хвилі, пане лейтенанте. Дорант у цьому місці десь милю завширшки. Лише потім він тече на захід. Із Ґвихрена, особливо влітку, часто відриваються брили, деякі з них більші за кількаповерхову кам’яницю. Коли хвиля дістається берега, вона сягає метри три заввишки. Я бачив на власні очі. І це все, що я знаю.

— Якісь банди навколо?

— Не було їх тоді й не думаю, що вони з’явилися зараз. Крім того, біля Бирта на десять миль навколо немає жодних людських поселень. Ані шляхів, ані сел. Це ялова місцина, самі скелі та лід.

— А по інший бік?

— Ще гірше, пане лейтенанте. Весь північний берег — одна велика вертикальна скеля, а відразу за нею починається Великий хребет. Начебто там мешкає кілька племен агерів, але вони не люблять такої високої води, тож уникають озера. Якщо щось і справді розірвало тих людей на шматки, то воно походило з нашого боку.

— У такому разі, — Велерґорф вишкірив татуйоване обличчя, — ми знайдемо це щось, дамо по макітрі й поставимо перед судом.

Кеннет кивнув.

— Нехай буде так. Принаймні в мене є доброволець, якщо треба буде когось виставити на принаду… — він поплескав старого десятника по плечу.

Той лише ширше усміхнувся.

— Завжди вірні Варті, пане лейтенанте.

* * *

Вода була холодною, наче крига. Він відчував це крізь усі верстви шкір та хутр. Виконаний із кісток та шматків дерева, обтягнутий шкірою скелет малого човника тут, посередині озера, здавався стократ крихкішим, ніж на суші. Щось було в тому, що його народ не любив відкритої води, широких рік, великих озер, напівміфічних морів: усе це страшенно його лякало. Але ж попри все вони навчилися будувати легкі човники з того, що мали під рукою. Отримали це знання від своїх кузенів, які мешкали за Великим хребтом: ті будували криївки зі снігу та полювали на морських створінь. Ця гілка його народу відділилася від головного стовбура аґ’хеері так давно, що страх перед водою в них зникнув, видавлений життєвою необхідністю. У країні льодових островів та вічної криги було лише два виходи: навчитися плавати — або померти. А тепер він користався зі знання далеких родичів, щоб стримати клятву, яку вони дали нескінченні покоління тому.

Якусь мить він смакував цю думку, крутив її в голові. Так він сказав вождям, коли ті запитали, навіщо він хоче переплисти озеро. Це вони змогли б зрозуміти: клятва, дана обіцянка — такі речі були очевидні і прості. Зрештою, він це повторював собі так довго, що майже й сам повірив, і тепер, якщо несподівана хвиля перекине його лушпинку, він, ідучи на дно, зможе вдавати, що загинув за слушну справу.

Він широко усміхнувся.

Уже три дні він інтенсивно жував мішанку з трав та кількох розтертих у порох мінералів. Тепер не лише його зуби, але й язик та ясна були червоними, наче пульсуюча кров. Він нахилився і глянув у воду. Обличчя, вкрите кольоровим татуюванням, нижні ікла, що стирчать з-над губи наче дві свіжі рани, очі, глибоко приховані під надбрівними дугами. Можна перелякатися. Він вишкірився ще раз, клацнув зубами. Війна — це війна.

Перший раз він відчув це десять днів тому. Тремтіння стежок духів. Тоді він не мандрував ними: полював, але все одно відчув це, ніби йому до хребта хтось прив’язав кілька струн і посмикав. Сила вигнулася, Пітьма… забряжчала, так, саме забряжчала, вторячи стогону Сили. Духи, що мандрували з ним та крізь нього, розлетілися навсібіч, утікаючи з місця, де з’явилося це Щось. А потім… Він досі пам’ятав, що саме помітив, ставши нарешті на стежки духів. Темряву, хаос та голод.

Він пам’ятав такі емоції. Це не були його спогади, але він пам’ятав їх наче власні, так, як іноді, прокинувшись, пригадуєш різні речі. Це були спогади спогадів інших шаманів, інколи — лише блідих духів, яких він зустрічав колись, мандруючи стежками тих, хто не обрав для себе Дім Сну. Спогади чужих спогадів — але ж тільки дурень проігнорує таке застереження. Що б не намагалося прокинутися, його треба було стримати раніше, ніж воно наробить клопоту.

Але незважаючи на все, коли він будував човна, коли просив вождя племені, що мешкало найближче до озера, допомогти донести його до води, і навіть тепер, коли поволі плив, веслуючи так, щоб не мутити гладкої як скло поверхні, коли вже не міг відступити, він усе ще мав сумніви. Це не була його присяга чи його спогади. Ті шамани жили й билися в часи задовго до того, як люди вирішили вибити Народ Гір. Ще до того, як молода Імперія сплела свою історію з домислів, міфів і казок, в яких аґ’хеері могли відігравати лише роль потвор хаосу та темряви.

Але певні справи треба було закінчити, перш ніж настане час на інші.

* * *

Хоча Кеннет і знав її з опису Берґха, він не думав, що ця околиця виявиться настільки яловою. За останні дві години на шляху до озера вони не натрапили навіть на малесенький кущик, бачили самі скелі та приховані в їхній тіні плахти снігу з попередньої зими. Літо немов вирішило не морочити собі голову оживленням Цієї місцини. Або найпотужніший із гірських льодовиків назавжди призначив її своїм володінням. Факт, що тут виросло