Читати книгу - "Смілла та її відчуття снігу"

ніхто інший. Дехто каже, що навіть любить її. Але він грає. Пташка спустошила його зсередини. У нього більше немає родини, немає домівки. А якщо він потрапив сюди, його можна купити. Аби тільки ціна була достатньо висока.

Ми стаємо біля столу. Поруч з капітаном Лукасом сидить людина, схожа на м’ясника. Ми стоїмо хвилин десять. За цей час він програє сто двадцять тисяч.

Новий круп’є стає за дівчиною з червоними нігтями і легенько постукує пальцями по її плечу. Не обертаючись, вона закінчує гру. Сиґмунд Лукас виграв. Наскільки я можу судити, тисяч тридцять. М’ясник програє останні жетони, що лежали перед ним. Він устає, не змінившись на обличчі.

Червоні нігті представляє свого наступника. Молодого хлопця з такою ж поверхневою чарівливістю і ввічливістю, як і в неї самої.

— Ladies and Gentlemen! Have a new dealer. Thank you.[16]

— Хочеш пограти, дитинко?

Між великим і вказівним пальцями він тримає купку жетонів.

Я думаю про ті сто двадцять тисяч, що їх програв м’ясник. Річна зарплата середнього данця після вирахування всіх податків. П’ять річних зарплат полярного ескімоса. Ніколи в своєму житті я не бачила такої неповаги до грошей.

— Можеш спустити їх в унітаз, — кажу я. — Там можна хоч би порадіти шипінню води.

Він знизує плечима. Капітан Лукас уперше підводить свої котячі очі від сукна і дивиться на нас. Він згрібає свої жетони, піднімається і йде.

Ми неквапно йдемо за ним.

— Ти робиш це заради мене? — питаю я Ландера.

Він бере мене під руку, і його обличчя стає серйозним.

— Ти мені подобаєшся, дитинко. Але я люблю свою дружину. Все це я роблю заради Фойла.

Він замислюється.

— Про мене не скажеш багато гарного. Я забагато п’ю. Я забагато курю. Я забагато працюю. Я забуваю про свою родину. Вчора, коли я лежав у ванні, увійшов старший син, постояв, подивився на мене і запитав: «Тату, де ти живеш?» Моє життя мало чого варте. Але тим, що в ньому має цінність, я зобов’язаний малюкові Фойлу.

Капітан Лукас чекає на маленькій заскленій веранді, що виступає над морем. Я опускаюся на ослін біля столу навпроти нього, механік матеріалізується з повітря і прослизає поряд зі мною. Ландер стоїть прихилившись до столу. Працівниця казино зачиняє за ним розсувні двері. Ми самі в скляній коробці, яка, здається, пливе по Ересунну. Лукас сидить, відвернувшись од нас. Перед ним стоїть філіжанка чорної рідини, що насичено пахне кавою. Він безперервно курить. Жодного разу не поглянувши на нас, він болісно, через силу видавлює із себе слова, немов сік з незрілого лайма. У нього легкий акцент. Мені здається, що польський.

— Вони приходять до мене сюди, вночі, взимку, здається, наприкінці листопада. Чоловік і жінка. Вони питають, як я ставлюся до моря північніше Готхопа в березні. Як і будь-хто інший, страшенно погано, — кажу я. І ми розстаємося. Минулого тижня вони знову приходять. Тепер мої обставини змінилися. Вони знову питають мене. Я намагаюся розповісти про паковий лід. Про «Кладовище айсбергів». Про фарватер уздовж узбережжя, забитий дрейфуючими льодами та уламками айсбергів, про крижану лавину, що спускається в море прямо з льодовиків, тож навіть американський атомний криголам «Нортвінд» з бази Туле наважується проходити там тільки кожну третю або четверту зиму. Вони не слухають. Вони і так усе знають. А як я думаю, на що я здатен? — питають вони. А на що здатна ваша чекова книжка? — кажу я.

— Чи називалося якесь ім’я, якась фірма?

— Тільки судно. Каботажне судно. Чотири тисячі тонн. «Кронос». Стоїть у Південній гавані. Вони купили його і перебудували. Воно щойно з верфі.

— Команда?

— Десять чоловік, яких наймаю я.

— Вантаж?

Він дивиться на Ландера. Судновий маклер не рухається. Ситуація незрозуміла. До цієї миті я думала, що він розповідає мені це, бо Ландер натиснув на нього. Тепер, коли я спостерігаю його поблизу, я відмовляюся від цієї думки. Лукас не підкоряється нічиїм наказам. Хіба що наказам птаха, що сидить у ньому.

— Мені нічого не відомо про вантаж.

Гіркота, що межує з ненавистю до самого себе, на хвильку змушує його почати розхитуватися з одного боку в інший.

— Оснащення?

Це несподівано заговорив механік.

Він довго не відповідає.

— МДБ, — каже він. — Я купив для них списаний з флоту.

Він гасить свій недопалок у каві.

— На верфі судно оснастили великими вантажними стрілами і краном. Додатково укріпили передній трюм.

Він устає. Я підводжуся за ним. Я хочу поговорити з ним так, щоб ніхто не чув, але скляна клітка така мала, що ми миттєво опиняємося біля стіни. Ми стоїмо так близько до скла, що наше дихання залишає на ньому білі, швидко зникаючі кола.

— Можна мені потрапити на борт?

Він замислюється. Коли він відповідає, я розумію, що він неправильно зрозумів моє питання.

— У мене все ще немає покоївки.

Розсувні двері відчиняються. В отворі стоїть широкоплечий чоловік у сірому пальті — відвідувача, що має менший авторитет, змусили б роздягтися в гардеробі.

Це Раун.

— Фрекен Смілло, можна вас на хвилинку?

Решта дивляться на нього, і він витримує їхні погляди так, як він, мабуть, витримує все, — з кам’яним самовладанням.

Я йду за кілька кроків позаду нього. Ніхто б не міг сказати, що ми знайомі. Він веде мене широким проходом повз рослини й численні шкіряні дивани. У кінці проходу — зала з ігровими автоматами. Всі вони зайняті.

Молодий хлопець поступається нам своїм автоматом. Він відходить на деяку відстань і зупиняється.

Раун дістає з кишені купку двадцятикронових монет, загорнуту в папір.

— Мені хотілося б отримати назад мій гаманець.

Стоячи спиною до мене, він починає грати.

— У мене тут чергування раз на два тижні, — каже він. Його голос ледве чутний мені через шум автомата.

— За нами стежили дорогою сюди?

Він відповідає не відразу.

— Вас оголошено у розшук. Про це повідомили п’ятнадцять хвилин тому.

Тепер настала моя черга зробити паузу.

— Тут завжди чергує десяток службовців у штатському. Плюс наші власні співробітники. Якщо ви залишитеся тут, вам удасться провести на волі лише кілька хвилин. Якщо ж ви підете цієї ж хвилини, я, можливо, зможу трохи затримати розвиток подій.

Я простягаю руку так, що перед ним з’являються гаманець і два аркуші паперу — фотографія і вирізка з газети. Він бере їх, не відриваючись від автомата, опускає гаманець у кишеню й підносить аркуші до очей. Коли він, не обертаючись, простягає мені вирізку, фотографії в його руці немає. Він хитає головою.

— Я зробив усе,