Читати книгу - "Якщо кров тече"

Голлі вірила в це, доки не зустріла Білла Годжеса, котрий вважав той префікс необґрунтованим. Тепер у неї своє життя, частіше щасливе, аніж навпаки. Якщо вона обірве зв’язок з матір’ю, то втратить частину себе.

«Я не хочу бути “без”, — думає Голлі, сідаючи на ліжко в номері “Ембасі Сьютс”. — Я вже того скуштувала і випила».

— І футболку з таким написом отримала, — додає вона.

Вона бере колу з бара-холодильника (клятий кофеїн), тоді запускає додаток на телефоні й продовжує звіт для Ралфа. Як і молитва до Бога, в якого вона не зовсім вірить, ця розповідь очищує її думки, і коли вона закінчує, то вже знає, як діятиме далі.

14

Зі звіту Голлі Ґібні для детектива Ралфа Андерсона:

Звідси й надалі, Ралфе, я намагатимусь передати розмову з Деном і Бредом Беллами дослівно, поки вона ще свіжа в пам’яті. Вийде не абсолютно точно, але близько. Треба було записати її там, але я геть про це не подумала. Мені ще багато чого треба довчити про цю роботу. Сподіваюся, ще матиму нагоду.

Я бачила, що містер Белл — старий містер Белл — хотів продовжувати, але щойно той ковток віскі вивітрився, він не зміг. Сказав, що йому треба прилягти й відпочити. Остання його фраза була звернена до Бреда — про якісь звукозаписи. Тоді я не зрозуміла, про що він. Тепер розумію.

Онук покотив його до спальні, але спочатку дав мені свій айпад і відкрив на ньому низку фотографій. Я продивилася ті зображення, поки його не було, тоді знову і ще дивилася, коли Бред повернувся. Сімна­дцять фото, усі взяті з відео в інтернеті, усі зображають Чета Ондовскі в його різних…

[Пауза]

…різних втіленнях, можна сказати. І ще вісімна­дцяте, де був зображений Філіп Генніґен біля нічного клубу «Пульс» чотири роки тому. Безвусий, біляве волосся замість темного, молодший, ніж фото Джорджа у фальшивій уніформі з камери спостереження, але то точно був він. Те саме обличчя в основі. Те саме, лисяче. Але не таке, як в Ондовскі. Не може бути.

Бред повернувся з пляшкою й ще двома склянками. «Дідусеве віскі, — сказав він. — “Мейкерз Марк”. Не хочете трошки?» Коли я відмовилася, він добре налив в одну зі склянок. «Ну а мені треба, — сказав. — Дідусь говорив вам, що я ґей? Страшенний ґей?»

Я сказала, що так, і Бред усміхнувся.

«Це він так починає кожну розмову про мене, — сказав він. — Хоче викласти це наперед, зразу занести в протокол, щоб показати, що він на це не зважає. Але ясно ж, що зважає. Він мене любить, але таки зважає».

Коли я сказала, що в мене схожі почуття до матері, він усміхнувся і сказав, що в нас є дещо спільне. Мабуть, так.

Він сказав, що його дід завжди цікавився тим, що називав «другим світом». Історії про телепатію, привидів, дивні зникнення, вогні в небі. Сказав: «Дехто збирає поштові марки. Мій дід збирає історії про другий світ. Я сумнівався в тому всьому, доки не побачив оце».

Він вказав на айпад, який і досі показував фото Джорджа. Джордж із повним пакунком вибухівки, чекає, поки його впустять до приймальні школи Макріді.

Бред сказав: «А тепер я можу повірити в будь-що, від летючих тарілок до клоунів-убивць. Тому що другий світ справді існує. Існує, бо люди відмовляються вірити в його існування».

Я знаю, що це правда, Ралфе. І ти знаєш. Саме тому та істота в Техасі прожила так довго.

Я попросила Бреда пояснити, чому його дід так довго чекав, хоча на той час уже й сама розуміла доволі добре.

Він сказав, що дідусь вважав отого здебільшого нешкідливим. Таким собі екзотичним хамелеоном — якщо не останнім представником виду, то одним з останніх. Він живе з горя й болю — може, це й не дуже порядно, але не так далеко від хробаків, що живуть з розкладу плоті, або грифів та стерв’ятників, які харчуються збитими на дорозі тваринами.

«І койоти з гієнами так живуть, — сказав Бред. — Вони прибиральники тваринного світу. А ми хіба кращі? Хіба люди не сповільнюють машину, щоб як слід роздивитись аварію на трасі? То ж такі самі жертви дороги».

Я сказала, що завжди відвертаюсь. І молюся за те, щоб з людьми, які втрапили в аварію, все було добре.

Він сказав, що коли це так, то я виняток з правила. Сказав, що більшості людей подобається біль, якщо він не їхній. Тоді він сказав: «Я так розумію, що ви й фільми жахів не дивитеся?»

Ну, дивлюся, Ралфе, але ж у фільмах усе не по-справжньому. Коли режисер кричить «знято», дівчина, якій Джейсон чи Фредді перетяв горло, встає і йде пити каву. Але все одно, після цього вже, може, й не дивитимусь…

[Пауза]

Не зважай, нема часу перескакувати на інші теми. Бред сказав: «На кожне відео про вбивства і катастрофи, які ми з дідусем зібрали, припадають сотні інших. Або й тисячі. Журналісти новин кажуть: “Якщо кров тече — камеру на плече”. Це тому, що людям найбільше подобаються сюжети з поганими новинами. Убивствами. Вибухами. Автокатастрофами. Землетрусами. Цунамі. Людям це подобається, і в наші часи — ще більше, бо відео знімають на телефони. А відео з камери спостереження, записане всередині “Пульса”, коли там ще шаленів Омар Матін? У нього мільйони переглядів. Мільйони».

Він сказав, що містер Белл думав, буцім ця рідкісна істота лиш робить те, що роблять усі люди, які дивляться новини: живиться з трагедій. Чудовиську — він не називав його аутсайдером — просто пощастило жити з цього довше. Містер Белл обмежувався тим, що спостерігав і дивувався, доки не побачив знімок людини з бомбою з камери спостереження школи Макріді. У нього пам’ять на обличчя, і він знав, що не так давно бачив версію цього лиця поруч із якимось іншим актом насильства. Бредові знадобилася менш як година, щоб вирізнити Філіпа Генніґена.

«Я поки що знайшов підривника школи Макріді тричі», — сказав Бред і показав мені знімки чоловіка з лисячим обличчям — щоразу різним, але щоразу з Джорджем в основі, — коли той вів три різні репортажі. Ураган Катріна в 2005-му. Торнадо в Іллінойсі в 2004-му. Всесвітній торговельний центр у 2001-му. «Я впевнений, що знайдуться й інші, просто не мав досить часу їх відшукати».

«Може, це інша людина, — сказала я. — Або істота». Я подумала, що коли існують двоє — Ондовскі й отой, якого ми вбили в Техасі, — то може бути і третій. Або й четвертий. Або й десяток. Я пригадала передачу, яку бачила на PBS, про види, яким загрожує вимирання. У світі лишилося всього шістдесят чорних носорогів, всього сімдесят амурських леопардів, але це набагато більше, ніж три.

«Ні, — сказав Бред. — Це той самий тип».

Я спитала, чому він такий упевнений.

«Дідусь малював у поліції портрети, — сказав він. — Я кілька разів організовував прослуховування підозрюваних згідно з судовим ордером, а ще кілька разів споряджав кротів. Ви знаєте, хто це такі?»

Звісно, я знала. Ті, хто працює під прикриттям.

«Уже немає мікрофонів під сорочками, — сказав Бред. — Зараз використовують фальшиві запонки або ґудзики. Одного разу я вставив мікрофончика в логотип “Ред Сокс” на бейсболці. Наче третє вухо на лобі, уявляєте? Але це тільки частина того, що я роблю. Дивіться».

Він підтягнув стільця ближче до мого, щоб ми обоє