Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"

та ще й так швидко? Як вони домоглися, щоб ніхто не проговорився, не переплутав щось, не бовкнув зайвого… Не сфальшивив, зрештою! Елементарно — не сфальшивив! Вони що — всі, як один, стажувалися в театрі Франка? Брали майстер-класи в Бенюка і Хостікоєва?

«Або їх залякали до чортиків, ото й усі майстер-класи», — подумав він.

Важливіше, що обласна поліція в особі Харитона теж у ділі. Отже, немає сенсу шукати там допомоги. Загалом — варіанти два. Перший — їхати до Києва. А отже, непевні шанси знайти Надю живою можна сміливо множити на нуль: коли він повернеться, буде занадто пізно. Другий — знайти її зараз.

Знайти, хай що тут відбуватиметься.

Рівно о сьомій він уже був біля пожежної станції й, правду кажучи, дуже розраховував побачити надворі з десяток добровольців, яких Захар навчає користуватися автономними дихальними апаратами. Ну або, для початку, двійко-трійко місцевих мешканців, які не розуміли, нащо їх покликали. Бодай когось. Але пожежна станція не мала залюднений вигляд. Нагорі світилося єдине вікно.

— Захар! — Андрюха затарабанив у браму. — Захаре Михайловичу!

Той спускався доволі довго. Нарешті рипнули двері й у воротах відчинилися вузенькі дверцята.

— А, це ви… Щось сталося?

— Що значить — «сталося»? Ми взагалі-то на сьому домовлялися.

— Про що?

— Так… У мене важкий день, краще вмикайтеся відразу. Дев’ятнадцята нуль-нуль, десятеро волонтерів, пошук дівчинки, каменярні — є контакт?

— Немає… — розгублено кліпнув Захар.

— Тобто, «немає»?! — заволав Андрій, остаточно втрачаючи здатність себе опанувати. — Хто дитину шукатиме?

— Та ви не кричіть, будь ласка… Можете по-людському пояснити, чого вам треба?

— Ви пили чи що? — Андрій принюхався.

— Не вживаю, — Захар гонорово виструнчився.

— То згадуйте: вранці я до вас навіщо приходив?

— Катакомбами цікавилися. Я вам карту показував.

— Ну, слава Богу! А чому я ними цікавився?

Він спохмурнів.

— Як по правді, то я так до кінця й не поняв…

— Що значить, ти не поняв? — гаркнув Андрій. — Я тобі зараз ввалю!

Андрюха ступив у хвіртку і схопив Захара за барки. Той вчепився йому в руки, силкуючись виштовхати. Він був здоровий, як бичок.

— Ти… Геть больний чи шо… — прокряхтів Захар.

— Ми дівчинку шукати збиралися! — ревів Андрій. — Надю! Дивну, як у вас кажуть! Пригадав?!

— Перший раз чую, — Захар уперся ще дужче.

— Ну, зараз я нагадаю…

Андрій трусонув Захаром так, аж той клацнув зубами. Він навіть обм’як, ніби раптом надумав зомліти. Але враз спритно пірнув Андрюсі під руку, по-борцівському обхопив стегна і виштовхнув із дверного отвору. Андрій загримів спиною в сніг, Захар умить навалився згори і, важко дихаючи, заніс над Андрієвою головою здоровецький п’ястук.

— Успокоївся?!

— Давай, удар мене, — стиха сказав Андрій, — і я тебе вб’ю.

Захар нерішучо завмер. Потім, кректячи, встав із Андрія.

— Геть дурний чи шо… — бурмотів він.

Андрій, сидячи в снігу, діставав з-за свого коміра шматки снігу.

А тоді раптом безсило звів догори руки і гукнув, немов звертаючись до нічного неба:

— Як?! Як може бути, щоб різні люди одночасно все забули!

Захар раптом завмер, переставши обтрушувати сніг зі штанів.

— Як? — запитав він.

— Ото ж бо й воно, що ніяк!

— Стій-стій-стій… — він аж на лиці змінився. — Різні люди щось одночасно забули?

— Ну ось ти, типу, забув. А ще Субота, лікар ваш, медсестра, сусідка…

— А ми всі щось різне забули чи одне й те саме?

— Хочеш сказати, ви поміж собою не змовлялися? — Андрій підвівся, обтрусив джинси і дістав телефон. — Упізнаєш?

Він показав йому фото Гали.

— Нє-а.

— А ім’я Гала Приходько тобі про щось говоре?

— Геть ні про що.

— Ото й вони прикидаються, що геть ні про що! Тільки я поки що не здурів! Ми з тобою сьогодні про неї говорили, і ти чудово розумів, про кого мова! А лікар і медсестра взагалі… — він махнув рукою. — Нащо я тобі це розказую…

— О-хо-хо-хох… — зітхнув Захар і раптом рішучо кивнув у бік дверей. — Зайди!

— Передумав пудрити мені мозок? — Андрій саркастично підняв брову.

— Я не пудрю, — дуже серйозно мовив Захар. — Тілько коли всі одночасно когось забувають, це означає одне…

Він озирнувся, наче боявся, що їх можуть підслухати, і лише тоді промовив:

— Що цей хтось умер і повернувся.

Розділ 31

Історія однієї епітафії

— Я іноді вірші пишу, — стиха зізнався Захар, щойно вони піднялися в його обшитий вагонкою «під дерево» невеличкий кабінетик.

Старий письмовий стіл, диван, графік чергувань на стіні.

— Вірші? — не второпав Андрій.

— Ну як вірші… Голосно сказано. Так, декілька рядків до дня народження…

Андрій підозріливо поглянув на Захара.

— І що?

— Ну й читаю за столом… «Дорога Наталю Петрівна, Хай в житті у вас буде все рівно, І по вінця у чаші вина…»

— «Вип’єм чашу оцю ми до дна»? — закінчив за нього Андрій. — Я знаю цей жанр.

— Справді? — Захар зрадів. — У мене було: «Бо така ви на світі одна», але так навіть краще…

— Послухай, я й справді на межі. Давай до діла.

— Так оце воно і є — діло… Навесні до нас хлопчина прийшов працювати. Максим. Непоганий, веселий. А майже місяць тому — загинув. Хтось забив його на смерть. Кастетом…

Максима знайшли в його власній квартирі. Замість обличчя була моторошна кривава лемішка, і якби не татуювання, то його відразу і не впізнали б. Подейкували, хлопець зав’язав стосунки із заміжньою дівчиною. Ну а ревнивий чоловік вистежив коханців. Звідки взялися ці чутки і чи мали вони під собою бодай якийсь ґрунт — так і не з’ясували. Убивці теж не знайшли. Буськів Сад, який на своєму віку усіляке бачив, з тиждень позітхав, пошепотівся по закамарках, та й забув. Єдине місце, де Максима й надалі пам’ятали й сумували за ним, — пожежна станція.

Захар ходив, наче у воду опущений. Може, картав себе за те, що не захотів колись вислухати Максима, коли той поривався поділитися історією своїх любовних походеньок. Хто його знає, що було б, якби Захар вислухав і застеріг… А може, він просто бачив у Максові сина, якого сам ніколи не мав. Одне слово, за тиждень неясна Захарова туга сформувалася в чітке бажання увіковічнити пам’ять про Максима меморіальною дошкою на брамі пожежної частини. Мовляв, пам’ятаємо, сумуємо, — і вірші. Захарові видавалося, що лаконічний чотиривірш буде дуже доречний. У голові надокучливо вертівся рядок «кастетом скроню роздробивши». Наступний вимальовувався дуже нечітко, зате цілком виразно означився третій — «життя навіки полишивши».

Одне слово, вранці після того, як по Максимові відбули дев’ять днів, він прийшов на роботу, піднявся у свій кабінет і сів писати. Узявши