Читати книгу - "Той, хто вбиває"

ти можеш, старий цапе!

— Зрозумів, що я кажу? — і я знову притиснув його голову до землі, щоб він таки повірив у мою погрозу.

— Трясця твоїй матері! — простогнав він знову. — Добре, добре, я тихо сидітиму.

Я підхопився на ноги й відійшов на два кроки — достатня відстань, якби парубок захотів напасти. Та він і не думав нападати, поволі перевернувся на спину, сів, скоцюрбившись і обхопивши руками тулуб.

— Де лист? — запитав я.

— Що?

— Уже поклав його до скриньки?

Чоловік понуро глянув на мене.

— Про що ти балаболиш? Я скидаюся на поштаря? Хотів лише подивитися, як живуть такі бісові аферисти, як ти!

Тепер вже я ошелешено витріщався на нього.

— Мікаелю? Все нормально?

То була Сюнне, я зовсім про неї забув.

— Нормально! Я скоро прийду!

Я знову повернувся до непрошеного гостя на траві.

— Чому це я аферист?

Той сплюнув на землю.

— Аферист! Брехун! Шахрай!

Я вже знову засумнівався, чи не психопат до мене навідався.

— Як тебе звати?

Парубійко нерішуче мовчав.

— Кажи! Моя дружина викликала поліцію. Я можу їм зателефонувати й сказати, що то була фальшива тривога, або не телефонуватиму. Вибирай сам! Кажи ім’я!

— Адам, — глухо відповів він. — Адам Лід.

Минуло кілька секунд, перш ніж я розгублено міркував, звідки знаю ім’я. А потім до мене дійшло, хто й навіщо навідався до мене серед ночі.

— Ходімо на кухню, так буде ліпше, — сказав я.

— Що відбувається? — запитала Сюнне, зустрічаючи нас в коридорі. — Хто це?

— Не бійся... Це — Адам... Він просто невдоволений моєю роботою. Іди спати, Сюнне. Ми трохи побалакаємо.

— Точно? — Сюнне недовірливо примружилася.

— Абсолютно! Потім усе поясню.

Я заштовхав Адама на кухню і зачинив за нами двері, доки Сюнне не встигла запротестувати.

— Сідай! — звелів я. — Хочеш чогось? Може, кави?

Адам мовчки стенув плечем, скоса дивлячись на мене. Я налив води в електричний чайник.

— Ти вважаєш, ніби я обманом хочу позбавити тебе спадку? — запитав я, чекаючи, доки закипить вода.

— Я знаю, так воно і є, дідьчий чортяко...

— Припини лаятися у мене вдома. До того ж, ти помиляєшся. Усе, що я зробив, склав заповіт на прохання твоєї тітки.

Я насипав у горня розчинної кави, налив доверху окропу й простягнув Адамові.

Він взяв каву тремтячими, мов у старця руками.

— Навіщо їй це було? Ми ж мали з нею добрі стосунки?

— Барбара любила тебе, але ти наркоман, Адаме. Залежний від героїну. Такі, як ти, ніколи не мають добрих стосунків з родиною. Родичів виснажує страх і тривога, брехня і постійне виканючування грошей.

— Я нечасто просив грошей, — бурчливим тоном мовив Адам. — Але ж у тітки Барбари купа тих грошей. З усієї родини вона має лиш мене.

— Мала...

— Що?

— З усієї родини вона мала лиш тебе... Барбара мертва.

— Ну, ось, бачте... — Адам ніби хотів підкреслити саме це. — Вона мертва, а ви намагаєтеся обманом позбавити мене спадку. Гроші — мої, щоб ви там не казали.

Я зітхнув.

— Твоя правда. Спадок належить тобі. Я не встиг виконати прохання твоєї тітки. Заповіту вона не підписала, тож він не чинний.

— Вони кажуть, що оскаржать моє право в суді.

Адам Лід сидів, похилившись уперед і притиснувши одну руку до тулуба. Може, я, справді, зламав йому ребро. Він раз по раз облизував губи, і при цьому нервовий тік щоразу пробігав одним боком його обличчя. На нього боляче було дивитися: багаторічне зловживання наркотиками призвело до інтелектуальної і моральної деградації, та якщо Адамові понад усе хотілося позбавити себе життя дурманними оргіями, то це його справа. І нічия більше. Добре й погано — не завжди співвідносні поняття в юриспруденції.

— Я не маю до цього ніякого стосунку, — сказав я з притиском. — І жодний норвезький суд не визнає чинності заповіту твоєї тітки, Адаме.

Парубійко розгублено дивився на мене.

— Чому ж тоді... що...

— Слухай, я розкажу тобі, як ми вчинимо.

Розділ 59

— Співчуваю з приводу смерті Гєллє Мьорк, — сказав Сонцесяйний. — Я знаю, ти був небайдужий до неї.

— Так, небайдужий.

А що було ще казати?

— Прикро... І прикро, що знайти її тіло випало саме тобі. За роки роботи в поліції я надивився на трупів — убивства, самовбивства, нещасні випадки. Тіла, знайдені через тижні після смерті. Не кажу вже про потопельників, які довго пролежали в воді, ці трупи найстрашніші, — він похмуро втупився невидючим поглядом поперед себе, ніби гортав каталог жахітливих спогадів. — Усі трупи, зрештою, страшне видовище. До цього ніколи не звикаєш.

— Якщо ти так намагаєшся мене втішити, то не певний, чи тобі вдасться.

Сонцесяйний мовчки повів плечем.

— Я хотів лише сказати, що розумію, як тобі важко.

— Дякую!

Я підняв до нього кухоль пива, зворушений його несподіваною співчутливістю.

— А Мардала, на жаль, знову випускають на волю, — додав він і відразу став самим собою.

— Юсеф Мардал не вбивав Геллє Мьорк, Карле Петтере. І Барбару Блобмерґ не вбивав. Якби я не знайшов Геллє, він так би й сидів у тюрмі.

— Так, це вже завершена справа, — кивнув Карл Петтер.

— Можливо.

— Хай і не вбивав, але зґвалтував.

Я промовчав.

— І Барбару Бломберґ зґвалтував, — вів далі Сонцесяйний.

— Можливо, та хтозна.

Сонцесяйний сумно глянув на мене.

— Господи, Мікаелю, ми ж не в суді! Звісно ж, зґвалтував! То було лишень питання часу, коли він зґвалтував би знову. Завжди так!

Я зателефонував і запросив Сонцесяйного на пиво не задля суперечки, але мав би її передбачити. Злочин і кара — лише тут перетинається наше життя і наш досвід. Поза цим вузьким колом у нас не так вже й багато спільного.

— Як, до речі, справи з... — почав я і замовк.

Сонцесяйний зиркнув на мене трохи здивовано.

— Про що ти?

— Оце, що ти тільки-но сказав... Що ти мав на увазі?

— Про те, що ми не в суді? Лише...

— Ні, не це. Мовляв, тільки питання часу, коли він зґвалтує знову? Що ти мав на увазі? Не бачу сенсу. Він раніше нікого не ґвалтував.