Читати книгу - "Серця трьох"

ніби я не одружуся з Френком. Ходімо! Я його зараз навчу.

Порухом голови вона звеліла своїй сторожі оточити бранців і очима наказала двом воякам стати ззаду жерця. Побачивши таке, юрба невдоволено загула.

— Починай, жрече, — гостро мовила Цариця, — а то мої вояки вб’ють тебе!

Жрець повернувся, немов бажаючи вдатись до народу, але, побачивши приставлені до грудей списи, затремтів і скорився. Він підвів до вівтаря Френка й Царицю, а сам став на підвищення і, дивлячись понад їхніми головами на Загублені Душі, сказав:

— Я — жрець Сонця. Моя обітниця — священна. Я, жрець, мушу повінчати цю жінку, Царицю Мрій, із цим чужинцем, замість того щоб пролити його кров на наш вівтар. Моя обітниця священна. Я не можу порушити її. Я відмовляюсь вінчати цю жінку й цього чоловіка. В ім’я бога Сонця я відмовляюся давати їм шлюб.

— Тоді ти помреш, жрече, зараз же й на цьому ж таки місці! — заскреготіла зубами Цариця, помахом руки звелівши одному воякові приставити списа до грудей жерця, а другому стримувати юрбу Загублених Душ, що загрозливо завирувала й мало не зчинила бунту.

Запала напружена тиша. Майже цілу хвилину ніхто не ворухнувсь і не промовив ні слова. Всі стояли, наче заклякли, і дивилися на жерця, якому до грудей проти серця було наставлено списа.

Кінець кінцем, жрець перший порушив мовчанку. Він здався. Спокійно обернувшись плечима до списів, він став навколішки й стародавньою іспанською мовою почав проказувати молитви, благаючи Сонце послати молодим дітей. Тоді, звернувшись до Френка й Цариці, жрець звелів їм схилитись і стати теж навколішки. Коли його пальці доторкнулись їхніх рук, він несамохіть скривився.

Потім з його наказу наречені підвелись, а він переломив маленький коржик надвоє і дав кожному з них по половинці.

— Причастя, — пошепки сказав Леонсії Генрі, коли наречені відкусили по шматочку кожне з своєї половинки.

— Це, певне, римо-католицька відправа, що її приніс із собою ще да Васко. З того часу її перекрутили й вона править їм тепер за шлюбну церемонію, — так само пошепки відповіла Леонсія.

Бачивши, що Френк назавжди відходить від неї, вона стримувала себе лише тим, що до крові закусила зблідлі губи й нігтями вп’ялася в долоні.

Жрець узяв із вівтаря малесенький кинджал і невеличкий золотий келих і передав їх Цариці. Та звернулась до Френка і, він, закасавши рукав, наблизив до неї ліве передпліччя. Цариця лагодилась уже була зробити надріз, але зненацька спинилась, задумалась і, замість надрізати йому шкіру, кінчиком кинджала торкнулася свого язика.

І раптом Цариця посатаніла. Спробувавши лезо на смак, вона жбурнула кинджал геть від себе й кинулась до жреця, ладна наказати сторожі вбити його; вона вся тремтіла, насилу опановуючи свій гнів. Простеживши очима, куди впав кинджал, і пересвідчившись, що отрута не заподіяла нікому лиха, вона видобула з-під сукні другого маленького кинджала. Але, перед тим як дряпнути Френкові руку, вона спробувала язиком і його лезо й тільки по цьому видобула з надрізу кілька крапель крові, що стекли в золоту чашу. Френк зробив те саме Цариці, а тоді жрець, супроводжуваний грізним поглядом Цариці, взяв чашу й вилив на вівтар їхню кров, правлячи жертву.

Навколо всі мовчали. Цариця сердито насупила брови.

— Якщо вже судилося пролити сьогодні кров на вівтар бога Сонця… — грізно почала вона.

І жрець, ніби пригадавши свій неприємний обов’язок, звернувся до народу і врочисто оголосив, що Френк та Цариця вже одружені. Цариця, сяючи, стала лицем до Френка. І коли Френк пригорнув її до себе й поцілував у губи, Леонсії так забило дух, що вона мусила спертися на Генрі, щоб не впасти. Від Френкового ока не сховалося це її хвилеве зворушення, та коли розпашіла Цариця переможно глянула на свою суперницю, Леонсія вже прибрала цілком байдужого вигляду.

Розділ XXI

Дві думки промайнули в Торесовій голові, коли він відчув, що вир затягує його під воду: перша — про величезного білого собаку, що плигнув слідом за ним, друга — що Свічадо Світу йому збрехало. Торес був певен, що тепер йому кінець, а проте Свічадо Світу, куди він насмілився лише зазирнути, віщувало йому зовсім іншу смерть.

Торес був добрий плавець, тому, занурюючись у бистроплинну бурхливу темряву, він боявся тільки одного: щоб не розбитися об каміння й прискалки підземного проходу. Проте вигадлива бистрина промчала його без жодної шкоди для тіла. Іноді, відчуваючи, що течія несе його на стіну чи скелю, він стулявся, наче морська черепаха, що втягує голову, коли на неї нападає акула.

Не минуло й хвилини — Торес визначив час затамованим віддихом, — як біг потоку сповільнився. Торес висунув із води голову й набрав у легені свіжого повітря. Він не плив, а лише держався на поверхні води, обмірковуючи, що могло статися з собакою і які нові пригоди готує йому ця підземна річка.

Невдовзі він побачив перед собою неясне, але, безперечно, денне світло. Прохід раз у раз світлішав і, обернувши голову назад, Торес побачив те, що примусило його поплисти щосили. А побачив він собаку, який швидко наближався з роззявленою велетенською пащею, виблискуючи зубами проти дедалі яснішого світла. Випливши на вільне повітря, Торес угледів спадистий берег і виліз на нього. Перший його намір був видобути з кишені вкрадені в Цариці самоцвіти, і він сягнув туди рукою. Та лункий гавкіт, що дуднів у проході, нагадав йому про зубатого переслідувача, і натомість він витяг Царицин кинджал.

І знов його опанували сумніви. Чи не вбити йому тварину раніш, ніж вона вилізе на берег? Або видряпатися на скелю і, може, тоді потік промчить собаку далі? Торес спинився, на другому плані й почав був дертися на вузький прискалок. Але собака вискочив на берег, побіг за ним так прудко, як тільки можуть бігати собаки, і незабаром наздогнав його. Притиснений до скелі, Торес присів і, розмахуючи кинджалом, чекав, коли собака плигне на нього.

Та собака не плигнув. Замість того він сів на землю, приязно, немов усміхаючись, вищирив зуби й простяг праву лапу, ніби хотів привітатися. Торес потис його за лапу і мало не знепритомнів, коли відчув велику полегкість після попередніх хвилювань. Він засміявся нервовим сміхом і все не випускав з руки лапи, а пес, висунувши язика, приязно дивився на нього і мовби й собі сміявся.

Пробираючись прискалком разом із собакою, що вдоволено йшов слідом і коли-не-коли обнюхував його ноги, Торес спостеріг, що вузенький прискалок, піднявшись трохи вгору, знову спускався до води. І тоді Торес побачив