Читати книгу - "Шоумен, Саймон Шустер"

Поїздку до Шумів запланували на першу половину дня. Дістатися туди було непросто. Більшість шляху подолали на бронетранспортерах, минали старі хати, на вигляд нежилі, але з купами свіжих дров поруч. Зеленський у бронежилеті їхав у передній частині колони. Хомчак із рушницею був в іншій машині, я втиснувся позаду нього. Генерал, вірний собі, дивився вперед на дорогу і на мої запитання відповідав коротко:

— Ми воюємо з росіянами з 2014-го. Звикли. Ми готові.

Нещодавні бої, за словами Хомчака, були цілком очікувані та не мали іншого логічного пояснення, крім звичної підступності ворога.

Дорога забрала понад пів години, останню ділянку ми повзли путівцями, виляли між вибоїнами. Десь серед цих вибоїн і зупинилися машини, що їхали перед нами. Дістатися транспортом до нашого місця призначення було неможливо. Усі вийшли, Хомчак показав на вузьку стежку через поля, і ми вервечкою рушили за ним. Позаду Зеленського і прямо переді мною йшов охоронець із величезним автоматом, на ремені від кожного кроку брязкали магазини з набоями. Зброя мала солідний вигляд, але у випадку нападу із засідки нас би не врятувала. Ми тепер сунули по відкритій місцевості, крізь суху траву і безлисті кущі. Менш як за півтора кілометра на схід починалася околиця Горлівки — українського міста, яке росіяни окупували й запекло утримували роками. Бойовик на прізвисько Бєс[225], якого Росія призначила керувати містом на початку війни, був соціопатом, найбільш знаним тим, що влаштовував позасудові страти й вихвалявся ними перед медіа. Будь-якому російському розвіднику в Горлівці варто лише було глянути в бінокль, щоб помітити на тому полі нас, бездоганний ланцюжок високоцінних цілей: президент, керівник його адміністрації, вищий генерал, ну і десь у кінці дріботить чоловік із записником і в піжонському чорному пальті під бронежилетом.

Ближче до селища Хомчак зупинився посеред стежки. Пояснив, що російські позиції — праворуч, на іншому кінці лінії електропередачі з обвислими дротами. Снайпери, які вбили сержанта Барнича та його побратимів, стріляли з водокачки трохи далі. Генерал замовк, даючи президентові можливість роздивитися. Тоді запропонував повертатися до бронетранспортерів. Президент збентежився.

— Наші хлопці он там, правильно? — запитав Хомчака. — Вони почують, що я дістався аж сюди та не завітав до них. Засмутяться.

Можливо, генерал недостатньо чітко пояснив, що в цьому районі все ще можуть діяти російські снайпери. Можливо, не розповів детально про підступність мін, розкиданих на цих полях. Однак радше скидалося на те, що Зеленський, розвернувшись і продовживши пробиратися крізь кущі, був цілком свідомий ризиків. Хомчакові, як і всім нам, залишалося лише піти слідом.

Стежка вивела на галявину, де військові облаштували передову оперативну базу — настільки близьку й спокусливу для російської артилерії ціль, що її виживання видавалося дивом. Солдати збудували собі невеличку лазню, яку нагрівали ввечері каменями з ватри. Хоча жінки тут не служили, дерев’яну вбиральню позначили великою червоною М. Система окопів на східному краю табору утворювала стрілу, що вказувала прямо на російські позиції. Біля входу військові встановили дерев’яний знак із написом «В’єтнам» — посилання на багно й трясовиння війни, яку бачили у фільмах. Зеленський пірнув під знак і ступив до окопу; той був глибшим за зріст президента і достатньо широким, щоб ми могли йти; наші плечі зачіпали земляні стіни обабіч. Коли дощить, розповіли нам солдати, насподі збирається вода, і окопи перетворюються на ванну з багнюкою. На дальньому кінці шанців Зеленський попросив про розмову наодинці з кількома бійцями. Вони були здивовані й трохи приголомшені, але, відповідаючи на його щирі розпитування, трималися спокійно. Після розмови президент разом із Хомчаком пішов туди, де застрелили сержанта Барнича. Близилось до зими — на землі не було нічого живого. Лише сухий очерет і кущі стирчали з бруду.

— Ну, ось це — Шуми, — повідомив генерал.

Двадцять років тому в Шумах проживали близько ста людей. За час війни, доки лінія фронту совалася туди й сюди, майже всі втекли чи загинули. Цегляні будинки давно перетворилися на руїни, а на тих кількох стінах, що ще стояли, солдати намалювали графіті. На одній було написано англійською: «Ласкаво просимо до Раґнароку» — стародавня назва апокаліпсиса у скандинавській міфології. Єдиною мешканкою, яка не давала цим руїнам перетворитися на село-привид, була літня жінка. Її син воював на боці Росії.

— За сепаратистів? — недовірливо перепитав Зеленський.

Генерал кивнув.

Шуми, зазначив він, лежать у западині, «перед ворогом як на долоні». Утримати їх без втрат неможливо, і просунутися звідси «бодай на сантиметр» у будь-якому напрямку — також. Захоплення цієї території було безглуздим кроком, і тепер перед українцями поставало болюче питання. Поки вони стояли поряд із Зеленським, Хомчак, роззираючись довкола, вимовив це вголос:

— Чи варте це місце життя стількох людей?

Зранку на фронті загинув ще один українець, і за перші три місяці 2021 року число загиблих військових сягнуло 26. Один зачепив ногою дріт російської міни, і його розірвало на шматки.

Однак Зеленський не обіцяв помститися за їхню смерть. Натомість як і Хомчак, сумнівався, чи розумно відправляти людей гинути за ці брудні окопи. Рішення захопити територію під Шумами було помилкою його попередника.

— Вони просувалися вперед лише для того, щоб показати свою можливість просуватися, — казав мені Зеленський. — Для одних це означало, що ми круті хлопці. Для інших — що їхні сини ніколи не повернуться додому.

Він не мав наміру створювати такі компроміси знов. Ставки були надто високі, і Зеленський не горів бажанням випробувати власні здібності воєначальника.

— Зараз, — вимовив він, — я не розумію, чому ми мали воювати за це порожнє поле.

Вдалині загавкав собака. Хомчак сказав, що час їхати, і ми вирушили до військової частини в Авдіївці, де за кілька кілометрів від російських позицій мали провести ніч. На дошці оголошень біля входу до частини висіли портрети сержанта Барнича й решти чоловіків, що загинули разом із ним. Зеленський нахилився ближче, вдивився в обличчя Барнича, почитав деталі про його життя. Причину смерті вказано сухо: «проникаюче вогнепальне поранення в ліву ногу, несумісне з життям». Зеленський скривився. Несумісне з життям. Барнич був лише на три роки старший за президента. День народження святкував двома тижнями раніше.

* * *

Наступного дня, коли ми летіли назад у Київ, я пішов у носову частину літака поговорити із Зеленським. Він сидів за столом із накрохмаленою білою скатертиною, спиною до кабіни пілотів, пив каву й роздивлявся поля внизу. Був, схоже, у гарному настрої, не надто переймався через ескалацію на фронті. Вранці ми прокинулися біля гарнізону, і на сніданок до