Читати книгу - "Olya_#1"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Olya:
— Ми не самі.
(09:42:11)
Max:
?..
(09:42:11)
Вона швидким впевненим рухом переховала «masterok» у лівий рукав, а правий закотила — зміїне вічко на тильній стороні ритмічно замиготіло багряним…
Olya:
— Look…
(09:42:12)
Вона повернулась до облізлих судин енергомосту, і Макс також повернувся. Його зорова індикація квадратиком вивела непримітний закуток на краю площі, збільшила його…
Olya:
— Он вони…
(09:42:15)
Оля маркером сфокусувала його погляд… Так! Цілком собі непримітний чагарник, але як вглядітись, то можна розрізнити щось непевне — якийсь неясний рух, неприродну гру світла… А як ще вглядітись, то можна з клопотом розрізнити й напівпрозорі силуети, розпливчаті примари в бурштиновому сяйві літа.
Індикація вивела й підсвітила силуети.
Один нижчий, другий вищий.
Вищий наче шпортонув щось у себе на грудях і «проявився».
«Вимкнув маскування», — допетрав Макс.
За ним так само «проявився» й другий.
Їх і було всього двоє (чи ВСЬОГО ДВОЄ вийшло з лісу?) — в мішкуватих маскалатах із капюшонами та мерехтливими жмутками інтерактивних з’єднань попід шиями, з громіздкими «ручними» гвинтівками, швидше за все переробленими з поліцейських чи й цивільних моделей — на це вказували товсті шари корозійної пасти, мультиволокно, масивні акумуляторні нарости та ще й якесь чудернацьке прицільне приладдя збоку…
Їх було двоє — дорослий, ба навіть старий чолов’яга із засмаглим зморшкуватим лицем і зеленуватою лінзою зовнішньої індикації над правим оком та зовсім юна, навіть занадто юна приземиста дівчинка з пшеничним волоссям…
Старий чоловік скинув гвинтівку на плече, а дівча так і тримало свою в руках. Вони обоє спинились у висохлих травах під облізлими судинами енергомосту.
— Vy kto? — весело (навіть надміру весело) гукнув старий і всміхнувся відразливою беззубою посмішкою. Дівча позирало, так і тримаючи гвинтівку в руках.
— Boltuny, — рівно озвалась Оля.
— Smeshno, — буркнув чолов’яга.
— Posmejsya, chizhik, — так само рівно, без емоцій одповіла Оля.
Olya:
— Спокійно — вони знають, хто ми, просто пробивають…
(09:43:30)
Max:
— А ХТО ми?..
(09:43:31)
— Vy kotyata?
— A huli?
— Pereteret'.
Olya:
— Почекай у машині, я зараз повернусь.
(09:43:33)
Max:
Ні.
(09:43:33)
Olya:
— Все НОРМАЛЬНО, любий!
/smile/
(09:43:34)
Max:
- І не подумаю.
(09:43:34)
Olya:
— Ну добре /smile/, постій тут…
(09:43:35)
Вона легким розкутим кроком, немов ото пританцьовуючи, наблизилась до людей у маскхалатах, і вони поговорили — зовсім трохи, хвилю чи дві. Вони говорили неголосно, але дещо можна було почути… проте Макс не все розумів із того, що вони говорили. Власне — майже нічого не розумів.
Насправді він сяк-так знав російську — Оля скинула йому кілька крутих інфопакетів і тренувала час од часу, але тепер йому здавалось, що вона говорить з тими дивними людьми не російською, а бозна-якою мовою.
Між тим розмова ставала гучнішою — старий щось бубонів собі під носа, а Оля різко буркнула:
— Net.
Тоді він знов щось бубонів, а вона гаркнула:
— Polnaya tachka
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Olya_#1», після закриття браузера.