Читати книгу - "Дитя песиголовців"

підморгнув Чепурунові й Марті з Нікою, а Гюнтера поплескав по плечу: — Чув, ти цікавишся біологією. Перекажу пані Фрауд, їй якраз потрібні були волонтери, щоб нарити черв’яків для уроку.

Все якось розрулилося само собою, хтось засміявся, дивлячись, як, роззувшись, балансує на одній нозі Чепурун, хлопці витріщалися на Аделаїду (Вегнер — не витріщався!), потім справді продзвенів дзвоник, і всі без особливого поспіху рушили у клас — сьогодні перший урок був у пані Форніц, а та ніколи не приходила вчасно…

От тільки Марта розуміла: насправді нічого не розрулилося. Все тільки починається. Вона бачила, як слухали Гюнтера в черзі. Як оберталися подивитися на них. Як кивали й перешіптувалися.

Напевно за кілька уроків про цю його версію («Баумгертнер — улюблениця зрадника Штоца») знатиме вся школа — крім, звісно, вчителів. А до вечора Марта для всіх буде поплічницею, яка, аякже, особисто допомогла створити бомбу.

Вона й правда на це чекала. Та все одно сторопіла, коли на великій перерві, вже виходячи з їдальні, Чепурун спитав:

— Слухай, а для якого проекту Штоцу потрібні були кістки? І коли він встиг тебе цим привантажити?

— Особливо якщо врахувати, — нагадав Стеф, — що він спершу щез, а потім поводився незрозуміло як.

Потім Марта намагалася розібратися, що ж її так зачепило. Слова Стефа чи його недбалий, трохи поблажливий тон?

А може, просто накопичилося — а ця розмова виявилася останньою краплею?

— Щодо «щез, а потім поводився незрозуміло як» тобі видніше, — відрізала вона. — Останнім часом тільки на уроках і з’являєшся — та й то через раз. Хоча для того, хто в кінці чверті планує перебратися до Булавська, воно й логічно: навіщо даремно витрачати час, правильні оцінки тобі все одно намалюють, а старих друзів із собою не забереш, краще одразу відвикати.

Чепурун роззявив рота, а Стеф сполотнів і нагадував зараз статую Нестора-мученика з місцевого краєзнавчого.

— І щодо кісток — от щоб ви знали, про них взагалі мови не було. Ти, Чепуруне, собі навигадував невідь-чого! А йшлося просто про старі чурянські ритуали — плодючості й усякого такого…

Вона невизначено махнула рукою. Не пояснювати ж їм зараз про Вегнера — тобто вона взагалі не збиралася їм про нього розповідати, не дочекаються!

— Це твоя справа, — відкарбував Стеф. — Ти не зобов’язана перед нами звітувати. Переді мною — точно ні. Навіщо витрачати час на того, хто все одно поїде до Булавська!..

Він кивнув Чепурунові й пішов уперед.

— Знаєш, Баумгертнер, ти б іноді думала, а потім уже… — Чепурун сунув руки в кишені й крокував, трохи згорбившись, похмурий і притихлий. — Наче не в курсі, що Стеф із батьком уже кілька днів не розмовляє.

— Та ну! І чого б це?

— Того! Бо впертий і їхати не погоджується. Він уже запитував, чи можна буде у разі чого в мене зависнути.

Марта склала руки на грудях і фиркнула:

— Вчинок з великої «В»! Коли не треба напружуватися, щоб здати вступні, можна собі дозволити широкі жести, побунтувати, втекти з дому… Хоч ти на це не ведися!

— Ти серйозно?

— Так! Так, я, блін, серйозно! Серйозніше нікуди! І досить на мене дивитися з цією своєю вічною довірливістю — я, по-твоєму, хто, Нівіанна-З-Очерету, утішниця безпорадних і вбогих, та, що все розуміє і все, блін, вибачає? То ні! Анітрохи! Ні ти, ні Штоц ваш улюблений — не вгадали! Він теж усе чекав, коли я вдарюся об сиру землю і перекинуся на царівну-педагогиню! Хріна з два! Не дочекаєтеся. І в Інкубатор я ходила тільки задля грошей. Я взагалі гібрид і покручка, сам же чув — от і подумай, чи варто зі мною зв’язуватися в принципі.

Марта розуміла, що її несе, що жодної логіки у сказаному немає, — але не могла зупинитися. Просто не могла зупинитися. Навкруг несподівано опинилося чимало народу — стояли й витріщалися, наче їм безкоштовну виставу влаштовано. І серед інших витріщалися кілька журиків: Білка, Жук і Хобот.

Чомусь це обурило її найбільше.

Чепурун хапав ротом повітря, червонющий, наче кип’ятком ошпарили. Марта не стала чекати, поки він отямиться і зласкавиться на відповідну репліку — просто розвернулася і пішла геть. До біса. Все до біса. І нехай думають що хочуть, їй начхати. Грала вона їх усіх. Так, грала!..

Весь наступний урок пан Пансир час від часу осаджував клас: ті, хто пропустив виставу, тепер насолоджувалися нею в «Друзях». Та й решта, здається, теж. Коли врешті-решті у когось із задніх парт із девайса пролунало: «Я взагалі гібрид і покручка!..» — пан Пансир, що якраз писав на дошці чергове рівняння, наказав негайно здати всі телефони і планшети. Далі настала контрольна. І чомусь саме на Марту всі озирались із ненавистю — так, наче це вона кричала на уроці й розгнівала старого математика!..

Мала я вас усіх на увазі, вирішила вона. Написала (точно знаючи, що принаймні одну задачку запорола), здала і вийшла з класу. Начхати! На все начхати!

А новини сипалися й сипалися. Їх їй, ясна річ, ніхто не квапився переказувати, але Марта не глуха, сама все чула.

Спершу у вестибюлі через якусь дрібничку пересварилися три шестикласниці. Верещали, жменями виривали одна в одної волосся, одна з усього маху пригостила коліном пана Лущевського, коли той намагався їх розборонити. Шестикласниць відправили до директора, вахтера повезли до лікарні — у нього несподівано, вже після всього, стався серцевий напад.

Потім щось сталося в їдальні, на кухні. Подробиць ніхто не знав, казали, до службового входу під’їздив «борсук», когось вивели, а обід потім затримали на півгодини.

Марті було хріново, нудило й паморочилася голова, і кортіло когось зжерти живцем — так, щоб повільно та болісно. Наприклад, Чепуруна і Стефа, які ходили з покерфейсами й робили вигляд, наче її взагалі не існує.

Заходив пан Вакенродер — із посірілим обличчям і тьмяним поглядом. Ні про їдальню, ні про епічний баттл у вестибюлі не згадав ні словом. Натомість повідомив, що пан Штоц тимчасово в школі не працює, «до з’ясування». Попросив не робити поквапливих висновків і за можливості втриматися від пліток. І — так, замінятиме пана Штоца пані Форніц, вона якраз цікавиться давніми звичаями у зв’язку із майбутньою постановкою. Що? Рідмова? — і її теж викладатиме, авжеж, і класною керівницею теж призначається вона — звісно, тільки тимчасово, поки ситуація не проясниться.

За сусідніми партами й на перервах перешіптувалися про нічні обшуки: єгері діяли прицільно, приходили до тих, у кого вдома зберігалися великі запаси пороху з драконових кісток. Постраждали кілька дуже шанованих у місті людей, зокрема директор Лікарні № 3, яка на Хольгерссона-Мандрівника, і хазяїн фітнес-центру. Дехто вважав, що це ненадовго: потерпілих випустять, знахабнілих єгерів покарають.

Марта так не думала. У сенсі — їй було байдуже. Вона знайшла для Віктора кістки (а може, й череп!) — Віктор зуміє створити вакцину — а