Читати книгу - "Зброя, мікроби і сталь -"

перуанська епідемія 1991 року була першою, яка досягла Нового світу в XX столітті. Хоча сьогодні епідемії грипу та холери потрапляють у заголовки газетних передовиць, вони були набагато страшнішими до виникнення сучасної медицини. Найграндіознішою окремо взятою епідемією в історії людства була пошесть грипу, котра забрала 21 мільйон життів наприкінці Першої світової війни. «Чорна смерть» (бубонна чума) вбила чверть населення Європи протягом 1346—1352 років, забравши в деяких містах до 70% населення. Коли на початку 1880-х років через Саскачеван споруджувалася лінія Канадської тихоокеанської залізниці, корінні американці цієї провінції, які доти майже не стикалися з білими та їхніми бацилами, вимирали від туберкульозу неймовірним темпом — по 9% населення на рік.

Інфекційним хворобам, які навідують людей у формі епідемій, а не стійкого напливу, притаманні кілька спільних характеристик. По-перше, вони швидко й ефективно поширюються від інфікованої особи на навколишніх здорових людей, у результаті чого їх невдовзі підхоплює вся популяція. По-друге, це «гострі» недуги: ви або помираєте за короткий час, або повністю видужуєте. По-третє, ті щасливці, які видужують, виробляють у собі антитіла, які роблять їх імунними до рецидивів хвороби на довгий час, а часто на все життя. 1, нарешті, носіями цих хвороб здебільшого виступають люди; мікроби, які їх викликають, переважно не живуть у землі або на інших тваринах. Усі ці чотири риси притаманні відомим нам із дитинства епідемічним хворобам, як-от кору, краснусі, паротиту, коклюшу та віспі.

Неважко зрозуміти причину, чому поєднання цих чотирьох рис призводить до поширення хвороби в епідемічній формі. Ось як відбувається цей процес у спрощеному вигляді. Стрімке поширення мікробів і швидкий перебіг симптомів означають, що все локальне населення буде швидко інфіковано і невдовзі по тому ці люди або помруть, або одужають і сформують імунітет. Серед живих не залишиться нікого, кого би ще можна було інфікувати. А оскільки мікроб не може вижити поза тілом живої людини, епідемія спадає, доки нове покоління дітей не підросте до підхожого віку і доки ззовні не прибуде інфікована особа, щоб дати початок новому спалаху епідемії.

Класична ілюстрація того, як проходять епідемії, — історія кору на ізольованих Фарерських островах в Атлантичному океані. Люта пошесть кору досягла Фарерів у 1781 році, а потім спала, давши островам спокій, доки в 1846 році на кораблі з Данії не прибув заражений тесляр. Впродовж подальших трьох місяців майже все фарерське населення (7782 осіб) заразилося й або вимерло, або одужало, не залишивши вірусу поживи аж до наступної епідемії. Дослідження показують, що кір може зникнути серед популяції, яка не перевищує півмільйона осіб. І лише серед чисельнішого населення

хвороба буде переміщуватися з одного локального вогнища до іншого, в такий спосіб виживаючи, доки не народиться достатня кількість дітей у раніше зараженій місцевості, куди вона відтак може повернутися.

Те саме стосується інших відомих нам гострих інфекційних захворювань світу. Аби підтримувати своє існування, вони потребують достатньо численного і достатньо щільно скупченого населення, щоб велике покоління вразливих дітей було доступне для інфікування на той час, коли епідемія почне спадати в одному місці. Тому кір та подібні хвороби також називають масовими.

Зрозуміло, що масові хвороби не могли підтримувати своє існування в невеликих ватагах мисливців-збирачів і вирубно-вогневих рільників. Як підтвердив трагічний сучасний досвід із амазонськими індіанцями та тихоокеанськими острів’янами, занесена гостем ззовні епідемія може стерти з лиця землі майже все дрібне плем’я, позаяк ніхто в таких дрібних племенах не мав антитіл від мікробів-зайд. Наприклад, узимку 1902 року епідемія дизентерії, яку заніс один із матросів китобійного корабля «Ектів», убила 51 із 56 ескі- мосів-садлерміютів — цілковито ізольованої ватаги на острові СаутгемПтон у канадській Арктиці. Крім того, кір і деякі з наших «хвороб дитинства» легше вбивають дорослих, ніж дітей, тому всі дорослі в нечисленному племені вразливі перед ними. (Натомість сучасні американці рідко підхоплюють кір у дорослому віці, бо більшість із них або раніше вже перехворіла на нього, або отримала від нього щеплення у дитинстві.) Вигубивши все нечисленне плем’я до ноги, епідемія зникає. Невеликою кількістю людей у малому племені пояснюється не тільки те, чому вони не можуть пережити епідемію, занесену ззовні, а й чому в них не розвинулися власні епідемічні хвороби, які вони могли б передати гостям.

Це не означає, певна річ, що в невеликих людських популяціях узагалі немає інфекційних хвороб. У них є інфекції, але лише певних типів. Збудниками деяких із них виступають мікроби, які здатні виживати в тілах тварин або в землі, завдяки чому ці хвороби не зникають, а лишаються завжди напоготові, щоб заразити людей. Наприклад, вірус жовтої гарячки переносять дикі мавпи, від яких він завжди може перекинутися на сільське населення Африки, від якого, завдяки трансатлантичній работоргівлі, він потрапив до Нового світу, де заразив і мавп, і людей.

Ще інші інфекції дрібних популяцій належать до хронічних хвороб, як- от проказа і тропічна фрамбезія. Оскільки такі хвороби дуже повільно вбивають свою жертву, та довгий час залишається носієм мікробів і заражає членів свого малого племені. Наприклад, плато Каримуї у новогвінейських верхогір’ях, де я працював протягом 1960-х років, займає ізольована популяція чисельністю кілька тисяч осіб, яка відзначається найвищою часткою хворих на проказу — близько 40% населення! Нарешті, невеликі популяції також уразливі до нелетальних інфекцій, від яких у нас не розвивається імунітет, через що людина може наново підхопити таку хворобу після видужання. Так трапляється з анкілостомою та багатьма іншими паразитами.

Хвороби таких типів, притаманні невеликим ізольованим популяціям, — мабуть, найдавніші хвороби людства. Саме ці хвороби розвинулися й збереглися протягом перших мільйонів років нашої еволюції, коли все людство було нечисленним і подробленим. Крім того, ці хвороби у нас спільні з нашими найближчими дикими родичами — африканськими великими мавпами — або схожі на їхні хвороби. Натомість масові хвороби, про які йшлося вище, могли постати лише після появи великих скупчень населення. Формування таких скупчень почалося після виникнення рільництва, яке зародилося десь 10 тис. років тому, і пришвидшилося після постання міст кілька тисяч років тому. Перші підтверджені дати багатьох відомих нам інфекційних хвороб на диво недавні: найдавніші сліди віспи датовані десь 1600 р. до н. е. (віспини на староєгипетських муміях), паротиту — 400 р. до н. е., прокази — 200 р. до н. е., епідемічного поліомієліту — 1840 р. н. е. і СНІДу - 1959 р.

Чому виникнення рільництва дало стимул еволюції наших масових інфекційних хвороб? Одну причину ми щойно згадали: рільництво здатне забезпечувати значно вищу густоту населення, ніж мисливсько-збиральницький триб життя,