Читати книгу - "Американські боги"

пиво. Коли пиво і курятина закінчилися, він вимив тарілки і прибори, поставив їх на стійку сушитися і піднявся нагору.

Він помився у ванні на ніжках, почистив зуби своєю одноразовою зубною щіткою і пастою з одноразового тюбика. Завтра, вирішив він, треба купити нову зубну щітку.

Коли він повернувся у спальню, маленька черепахова киця знову спала, розлігшись пухнастим півмісяцем у нижній частині ліжка. У середній шухляді комода він знайшов кілька смугастих бавовняних піжам. За фасоном здавалося, що їх пошили років сімдесят тому, але запах був свіжий. Він перевдягнувся, і піжама пасувала ідеально — здавалося, ніби вона, як і чорний костюм, пошита за знятою з нього міркою.

На приліжковій тумбі був стосик журналів Reader’s Digest, але найновіший — за березень 1960 року. Джексон, бібліотекар, — той самий, що наполягав на достовірності історій про смажених курчат-мутантів з Кентукі, і який повідав йому про чорні вантажні поїзди, що на них уряд темними ночами перевозить політичних в’язнів до секретних концтаборів у Північній Каліфорнії, — так от, цей Джексон також казав, що ЦРУ використовувало цей журнал як прикриття для своїх філій по всьому світу. Він божився, що кожна закордонна редакція Reader’s Digest була насправді офісом ЦРУ.

«Анекдот, — зринув з пам’яті голос покійного агента Дуба, — як можна довести, що ЦРУ не було причетне до вбивства Кеннеді?»

Тінь прочинив вікно на кілька сантиметрів — шпаринка була достатньою, щоб заходило свіже повітря і щоб киця могла пролізти крізь неї на балкон.

Він засвітив лампу коло ліжка, влігся і трохи почитав. Він хотів вимести всі думки з голови, тож обирав найзанудніші статті у найзанудніших на вигляд випусках. Десь посередині статті, яка називалася «Я — Джонова підшлункова», він зрозумів, що очі злипаються, він ледве встиг вимкнути світло і вкластися на подушку, перш ніж поринути у сон.

Згодом йому так і не вдалося відновити чітку послідовність подій і подробиці цього сну — за будь-яких спроб пригадати у пам’яті зринала мішанина темних, ніби недопроявлені негативи, зображень. Була дівчина. Він звідкись її знав, а зараз вони гуляли над водою. Міст лежав над невеликим озерцем у центрі міста. Вітер пускав поверхнею озера брижі, і білі баранці на їхніх вершечках, здавалося, тягнулися до Тіні, ніби малесенькі ручки.

«Там, нижче», — сказала жінка. Вітер грайливо тріпотів її леопардовою спідницею, і підіймав її, демонструючи м’яку кремову шкіру на стегнах — там, де закінчувалися панчохи, — і у своєму сні, перед богом і людьми, Тінь став навколішки і припав до лона цієї жінки, занурившись у її п’янкий, дикий, жіночий запах. Тоді ж, уві сні, він усвідомив збудження, що зі страхітливою важкістю, пульсацією, болем прийшло в реальності — таке саме, як перші юнацькі ерекції, коли стрімко змінювалося тіло і він не розумів, звідки береться ця непрохана твердість, а відчував лише страх перед незвіданим.

Він відхилився назад і подивився вгору, та все одно ніяк не міг розгледіти її обличчя. Але ось вони вже зустрілися в поцілунку, і він відчував м’якість її губ губами, і пружність її грудей долонями, а потім його пальці помандрували вниз по атласній шкірі і прослизнули під хутра, що огортали її стан, до чарівної улоговини, яка відповідала теплом і вогкістю на його доторк, розкриваючись, немов квітка.

Жінка заурчала, шаленіючи, і за мить уже її рука прямувала донизу і обхопила його твердість. Він відкинув геть простирадла і перекотився на неї, розводячи її стегна, у той час як вона направляла його рукою всередину себе, і ось до мети залишається один рух, один чудесний поштовх...

І раптом, зливаючись із нею в поцілунку, він опинився у своїй старій тюремній камері. Жінка міцно обхопила його руками, обплела ногами і полонила його так, що він не зміг би вийти з неї, навіть якби захотів.

Ще ніколи губи, які він цілував, не були настільки м’якими. Він навіть не підозрював, що на світі може існувати така ніжність. Втім, язик її був шершавим проти його язика, ніби наждачний папір.

«Хто ти?» — він запитав.

Вона не дала жодної відповіді, тільки перевернула його на спину, одним невловимим рухом осідлала його і стала на ньому стрибати. Хоча ні, не стрибати — накочуватись на нього шовковим припливом, хвилі якого, кожна потужніша за попередню, ритмічно стрясали його тіло і душу з кожним ударом серця, так само, як розбивалися об берег буруни на озері. Вона занурювала гострі, як леза, кігті у його шкіру, роздряпувала йому боки, але болю він не відчував — ніби якісь алхімічні чари перетворювали кожну мить на зливок чистісінького задоволення.

Він силувався осягнути себе, знайти потрібні слова, але все, що він бачив і відчував, — це гарячі пустельні вітри над піщаними дюнами.

«Хто ти?» — він запитав іще раз, спраглий до слів.

Він дивився у її темно-бурштинові очі, а потім вона припала до його губ і пристрасно поцілувала, поцілувала настільки глибоко і всеосяжно, що він майже кінчив усюди — там, на мості через озеро, у тюремній камері, у ліжку в домі двох трунарів у Кайро. Він вознісся на цьому відчутті, як повітряний змій на висхідних вітрах, але не хотів сягати піку, не хотів оргазму — бо понад усе волів, щоб це ніколи не закінчувалося. Зрештою Тінь опанував себе. Він мусив попередити цю жінку.

«Лора, моя дружина. Вона тебе вб’є».

«Тільки не мене», — озвалася його коханка.

Якась нісенітниця спливла у свідомості: мовляв, у середньовіччі вважали, що у жінки, яка була зверху у зляганні, народиться єпископ. Так вони і називали цю позу: зачаття єпископа...

Він хотів знати, як її звуть, але не наважувався запитати втретє, а вона притислася грудьми до його грудей, і він відчув її затвердлі соски. І вона стиснула його, якось стиснула там, нижче, глибоко всередині, і цього разу він уже не зміг осідлати цей вітер, цю хвилю — відчуття зірвало його з місця і понесло бозна-куди, і він вигнувся, заганяючи в неї член глибше, ніж коли-небудь міг собі уявити. І здавалося, ніби вони якимось чином стали одним єством, двома його часточками, що ласували, упивалися, тримали, жадали...

«Кінчай!» — загарчала вона по-котячому. «Ну ж бо, кінчай!». І він кінчив, і з тим, як спазми його тіла поступово відступали, його свідомість розтеклася в ніщо, а потім стала знову набувати форми.

Якось уже в самому кінці він перевів подих, наповнивши чистим повітрям