Читати книгу - "Легенди Львова. Книга друга"

class="p1">— Я боюся вартувати у кожусі вовною наверх, бо ану ж з лісу вибіжить вовк і подумає, що я вівця?

— І що ти пропонуєш?

— Купіть мені коня.

З наступної ночі сторож уже їздив на коні, але що їздити на конях не вмів, то дуже боявся. Прийшов до рабина і каже, що боїться їздити на коні, бо кінь може його скинути, і він розіб’ється.

Рабин порадив коня прив’язати до стовпа. Усю ніч кінь був прив’язаний до стовпа, а на коні сидів сторож. Вранці крамниці виявилися пограбовані. Купці привели сторожа до рабина і стали нарікати. Рабин спитав у сторожа:

— Як так могло статися?

— А так, що кінь був цілу ніч прив’язаний до стовпа, а я цілу ніч просидів на коні.

— То треба було злізти з коня.

— Але якщо б мене зустрів вовк і подумав, що я вівця?

— То треба було вивернути кожуха всередину вовною назад.

— Тоді б ви мене взяли за злодія.

— То треба було скинути кожуха.

— Тоді б я замерз.

— То треба було кричати!

— О, ти бач які розумники! Мене найняли, щоб ви могли спокійно спати. Так чи ні?

— Так.

— То навіщо ж я буду кричати і будити вас? За таку мудрість сторожу підняли оплату.

Файфель шукає себе

Жив собі у Холмі хасид Файфель. О, то був такий хасид, що тільки пошукати. Вбирав тільки обшмульганий каптан, який пахнув цибулею і тютюном, але зате на голові носив хутряну шапку з соболиним хвостом. Скроні Файфеля оздоблювали довгі закручені пейси. Ніхто на весь Холм подібних не мав, і Файфель ними дуже пишався. А ще Файфель пишався тим, що його пальці перегорнули геть усі учені книги, які містилися в місцевій синагозі. Звичайно, це зовсім не означало, що Файфель ці книги читав, але йому і цього було достатньо. Мав таку міну, ніби сам ті книги написав, бо вважав себе не простим хасидом, а вченим хасидом і дивився на всіх інших згори.

Одне слово, був він дуже зарозумілим, хоча насправді плутав геть усе, і того, що вранці прочитав, увечері вже не пам’ятав, а що звечора постановив собі не забути, то зранку йому з голови вилітало в одну мить. Бувало й так, що коли він збирався йти в синагогу, то не міг знайти свого вбрання, бо не пам’ятав, де його подів, а коли знаходив лівого черевика, то бракувало правого. Але Файфель вважав себе за великого вченого і мав ту свою забудькуватість за нормальну річ. Єдина незручність — через постійні витрачання часу на пошуки то вбрання, то окулярів, то молитовника, завше запізнювався до синагоги.

Врешті-решт постановив собі зробити з тим усім порядок. Одного вечора, перед тим як влягтися спати, узяв картку паперу і написав: «1. Окуляри — на столі. 2. Каптан висить на дверях. 3. Шапка лежить на кріслі. 4. Черевики — під ліжком. 5. А я лежу у ліжку».

Після цього він сховав картку під подушку і заснув із блаженною усмішкою, маючи певність, що вранці вже його не чекатиме жодна несподіванка.

Як тільки перші промінчики сонця залоскотали Файфелевого носа, він встав, витяг папір з-під подушки і прочитав: «Окуляри — на столі». Чудово! Файфель вдягнув окуляри і читав далі: «Каптан висить на дверях». Ага! Він зодяг каптан, потім дізнався, де лежать черевики, взувся, а коли дійшов до п’ятого пункту: «А я лежу у ліжку», подиву його не було меж. Він уважно оглянув ліжко, але там не було нікого.

Файфель сильно замислився, він став ходити з кутка в куток, заклавши руки за спину, і думати. Він думав так напружено, що аж піт виступив йому на чолі. Ще би! Хіба не він найученіший з-поміж хасидів? А якщо так, то все, що напише його рука — істина. Хіба він не написав власноруч, що лежить у ліжку? Написав. І якщо усі інші пункти, зазначені на папері, виявилися правдивими, а всі речі були саме там, де й мали бути, то нема жодних підстав засумніватися в останньому пункті.

— Отже, я відшукав геть усі речі, — сказав він сам до себе. — Але не знайшов себе. І що це означає?

Тут він відчув, як зимний піт проступив йому на обличчі. Йому стало страшно.

— Якщо мене нема там, де я ще звечора мав бути, це означає тільки одне: я уночі зник! Я зник і мене нема!

Волосся йому на голові стало дуба. Файфель притьмом вискочив на вулицю і побіг навмання, куди ноги несли, світ за очі у пошуках себе. Він біг і біг, доки не стомився, а кишки йому в животі заграли марша. «От біда, — зажурився, — мало того, що я зник, то ще й голод мене діймає. І хто б мене нагодував?».

Роззирнувся довкола і побачив панський будинок. «О, тут мусить жити якийсь багач, — втішився Файфель, — він мусить мене нагодувати. Піду попрошу. За їду нема встиду».

От він постукав у браму, слуги його вислухали, пішли запитати пана, а той наказав привести гостя. Виявляється, пан якраз потребував сторожа для свого жеребця, якого недавно купив на ярмарку. Жеребець дорогий, самого його в конюшні лишати не можна, бо вкрадуть. Файфель подумав собі, що сторожити коня зовсім просто, і погодився. Його добре нагодували, а коли звечоріло, він накинув на себе коц і вмостився на купі сіна перед конюшнею. Не довго й часу минуло, як він любенько собі захропів.

Файфель спав, а от пан заснути ніяк не міг. Він дуже переживав за свого коня. Усе йому причувалося, ніби хтось підкрадається до конюшні: ось гілочка хруснула, ось пісок зашурхотів під ногами... Врешті не витримав, накинув на себе халата і тихенько вибрався надвір. Підійшов до конюшні, відчинив двері, переконався, що кінь стоїть на місці, вийшов, зачинив двері, а Файфель навіть його не помітив.

— Ага! — вигукнув пан. — То так ти стережеш мого коня! Спиш!

— Я сплю? — обурився той. — Я все чую і бачу. Просто я замислився.

— І про що ж ти так замислився?

— О-о, я замислився над великою Господньою мудрістю. Як то він добре вчинив, що не створив землю їстівною. Інакше б ми її вже давно з’їли. Правда?

— Правда. І що тобі за бздури до голови