Читати книгу - "Божественна комедія"

у Луки воскреслий, в ризах ясних,

Христос явився по дорозі двом

У сяйві невмирущих рис прекрасних, —

10 Так нам явився дух: ішов слідом

В юрбі скорботній, до землі похилій,

І непомітний був для нас цілком,

13 Аж поки мовив: «Мир вам, браття милі!»

І озирнулись ми, і привітав

Його рукою лагідно Віргілій,

16 Сказавши: «Суде істини, направ

Тебе у сонм блаженних душ назавше,

Якої милості мені не дав».

19 «Тож, тіні, як? – він мовив, нас догнавши, —

Бог не пуска вас до небес своїх,

Хто ж вас провів сюди, угору знявши?»

22 І вчений: «Придивись до знаків тих,

Що ангел в цього написав на лобі,

Побачиш – буде він поміж святих.

25 Та, що пряде вам нить, весь час в жалобі,

Не закінчила кужеля життя,

Що дасть Клото, і він іще не в гробі.

28 Його ж душа, сестра твоя й моя,

Не в силі одинока крокувати,

Бо не така зірка, як ти чи я.

31 Тож мушу з пащі Пекла мандрувати,

Веду його і буду скрізь вести,

Аж доки стане вміння керувати.

34 Але скажи, напевне, знаєш ти:

Чому гора здригнулась в землетрусі

І крик зчинивсь до моря з висоти?»

37 Мені він у голчане вушко скрусі

Цим запитанням влучив, і жага

Поменшала в надії та спокусі.

40 А той почав: «Оця гора блага

Й на мить з покори небу не виходить,

Інакше б не була його слуга.

43 Ніщо ніяк не може їй пошкодить,

А грюк цей означає, що з землі

Своє в свою оселю Бог заводить.

46 Нема дощів, ні снігу в зимній млі,

Ані роси, ні інею, ні граду,

Коли минути три вузькі щаблі.

49 Тут неба хмари не беруть в обладу,

Окремі чи густі, ні блискавки,

Ні Тавманта дочка, легка на зраду.

52 Сухої пари-бо не йдуть струмки

Над східці, об які спирає ноги

Осяйний брамник, до Петра близький.

55 Тремтять, можливо, низ гори й відроги,

Бо вітер глибочінь земну лиша,

Та поштовхи безсилі над пороги.

58 Гора ж тоді тремтить, коли душа

Підводиться, очищення відчувши,

Й під наші співи в небо вируша.

61 Коли вона, покути строк відбувши,

Спонукується волею іти

Й радіє, справжню волю осягнувши,

64 Бо доти прагненням до чистоти

Карала Божа правда душі кволі

За потяг до гріховної мети.

67 Я, лежма зносячи нестерпні болі

П’ять сотень літ і більше, враз відчув

Можливість звіритись свободній волі.

70 Тоді-от землю поштовх і струснув,

І стали Господа молить блаженні,

Щоб ласку він свою й на них звернув».

73 Так мовив він. І радощі вогненні

Мене тут охопили, й не скажу,

Які приніс він втіхи нескінченні.

76 І мудрий вождь: «Із слів твоїх суджу,

Які навколо вас сітки й закови,

Чом раді всі, як пройде хтось межу.

79 Та хто ти був? Я слухати готовий.

Чом ти лежав століттями, промов,

Щоб я усе збагнув з твоєї мови».

82 «В добу, як добрий Тіт карати йшов

З помогою найвищого владики

За продану Іскаріотом кров,

85 Я титул ніс незмінний і великий, —

Одмовив він, – прославленим митцем

Вважався я, та був у вірі дикий.

88 Такий я хист мав, що своїм співцем

Мене, тулузця, визнав римський форум

Та ще й оздобив миртовим вінцем.

91 Ще й досі Стація всі славлять хором:

Співав про Фіви й за Ахілла взявсь,

Але в дорозі впав під другим твором.

94 Мій запал тим жаринам розкривавсь,

З яких вогонь священний пломениться,

Що в сотнях серць раніше розгорявсь.

97 Кажу про «Енеїду», – годівниця

І мати це в поезії мені,

Без неї в мене все було б дрібниця.

100 За те, щоб жити в ті щасливі дні,

Коли Віргілій жив, я б дав охоче

Сонцевий строк в обителі ясній».

103 Віргілій повернув до мене очі,

Немовби мовчки наказав: «Мовчи!»

Та воля може не усе, що хоче.

106 За почуттями сміхи та плачі

Так швидко йдуть, що з воль найбільш висока

Не завжди встигне піднести бичі.

109 І я, мов той, хто хитро мружить око,

Всміхнувсь, а він у вічі подививсь,

Бо частка видна в них душі глибока,

112 І: «Боже, дай, щоб вдало закінчивсь, —

Сказав, – твій задум, та чого несмілий

У тебе відблиск усмішки з’явивсь?»

115 Я опинився між двома, безсилий,

Бо той забороняв, благав же цей, —

Тож я зітхнув, і мій учитель милий

118 Збагнув мене і: «Ти не бійсь речей, —

Він мовив, – бо схвильований він дуже.

З’ясуй цікаве для його очей».

121 І я тоді: «Ти, стародавній душе,

Дивуєшся, що посмішку зустрів,

Та я ще більш твої здивую уші:

124 Отой, хто вгору зір мені підвів,

Це й є Віргілій, в кого ти навчався

Оспівувати смертних і богів.

127 Отож, коли в чому ти сумнівався,

То сумніви свої, прошу, відкинь —

Із збігу я кумедного сміявся».

130 Учителю, подавшись на ступінь,

Припав до ніг він, той же мовив: «Брате,

Згадай, що тінь ти сам і бачиш тінь».

133 І він, підводячись: «Таке багате

В мені чуття до тебе збереглось,

Що я забув становище закляте,

136 Вважаючи мару за справжнє щось».

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ДРУГА

1 Уже лишився ангел десь за нами,

Той ангел, що вказав нам дальший шлях

І на моїм чолі торкнувся плями,

4 І ті, що правду носять у думках,

Сказали ніжним голосом: «Блаженні…»

Ще й «жаждущії» – та й по цих