Читати книгу - "Твоя перша остання брехня"

відділення виникла кілька поколінь тому в Києві і як вона сама тепер користується родинною традицією.

Майя досі тримала там два пістолети, обоє куплені за межами штату, тож їх неможливо відстежити до неї. Нічого незаконного в цьому не було. Обидва були на місці. Але ж чого вона чекала? Що привид Джо приходив і викрав один? Чорт, у привидів нема відбитків пальців, чи не так? Привид Джо не відчинив би сейф, навіть якби дуже хотів.

Вона почувалася не при собі.

Дзижчання мобільного сполохало її. Вона глянула на номер. Однак не впізнала його. Натиснула кнопку відповіді і проказала:

— Алло?

— Це Майя Буркетт?

Чоловічий голос, гладенький, наче в хлопців із радіо NPR, але в ньому безпомилково вгадувалося тремтіння.

— Так, хто це?

— Мене звати Крістофер Свейн. Ви надіслали мені листа.

Джо був капітаном футбольної команди разом із ним.

— Так, дякую, що передзвонили.

Тиша. На мить вона подумала, що він поклав слухавку.

— Я хотіла поставити вам кілька питань, — сказала вона.

— Про що?

— Про мого чоловіка. Про його брата Ендрю.

Тиша.

— Містере Свейн?

— Джо помер. Це правда?

— Так.

— Хто ще знає, що ви зв’язалися зі мною?

— Ніхто.

— Це правда?

Майя відчула, що сильніше стискає телефон.

— Так.

— Тоді я говоритиму з вами. Але не по телефону.

— Скажіть, куди під’їхати.

Він дав їй адресу в Коннектикуті.

— Я можу бути там за дві години, — сказала вона.

— Нікому не кажіть, що їдете. Якщо будете не сама, вони вас не впустять.

Свейн поклав слухавку.

Вони?

Майя переконалася, що «Glock» заряджений і зачинила сейф. Надягла внутрішню поясну кобуру, яка приховає пістолет, особливо, якщо вдягнути спеціальні еластичні джинси та темний блейзер. Їй подобалося це відчуття. Можливо, на альтернативній планеті таких вподобань не було б — це неправильно і говорить про насильство та інші подібні речі, — та у вазі зброї було щось примітивне й заспокійливе. Ти стаєш надто впевненим. Вплутуєшся в ситуації, куди не варто вплутуватися, бо ж — гей, завжди можна прострелити собі вихід. Приходить почуття незнищенності, зависока думка про себе, надмірна хоробрість, надмірний мачизм.

Якщо маєш із собою зброю, це відкриває тобі можливості. Це не завжди добре.

Майя поклала рамку з прихованою камерою до машини. Не хотіла, щоб вона залишалася в домі.

Увела адресу, яку дав їй Крістофер Свейн, до додатку з мапою — додаток проінформував її, що поїздка, зважаючи на поточну ситуацію на дорозі, займе одну годину тридцять шість хвилин. Дорогою Майя увімкнула плейлист Джо і знову не могла пояснити чому. Перша пісня «Відкрийся» дуету «Rhye» пристрасно починалася рядком «Я божеволію від тремтіння твоїх стегон», та за кілька рядків у сяйві моменту бачилася прірва, що росте між коханцями: «Я знаю, що ти зникаєш, ммм, але залишись, не заплющуй очей».

У наступній пісні Лапслі розкішно виспівала своє попередження: «Я стільки на це чекала, але тепер не впораюся». Ого, чи ж не доречно.

Майя загубилася серед музики, голосно підспівувала, відбивала ритм пальцями по керму. У реальності: у гелікоптері, на Близькому Сході, удома — усюди, вона тримала все при собі. Але не тут, не в клятому авто, на самоті. На самоті в клятих авто Майя вмикала музику на повну й горлала всі тексти.

Так, чорт забирай.

Останньою піснею, коли вона в’їхала до містечка Деріен, було моторошне творіння гурту «Сосооn» з дивною назвою «Суші». І перший рядок знову скидався на удар: «Уранці я піду на цвинтар, щоб переконатися, що тебе більше нема…»

Це її протверезило.

Бувають дні, коли кожна пісня начебто звертається саме до тебе, правда?

І дні, коли тексти влучають надто вже в ціль.

Майя їхала тихою вузькою вулицею. Обабіч неї густо росли дерева. Мапа на телефоні показувала, що адреса — це тупик. Якщо це справді так, а у неї не було причин у тому сумніватися, резиденція була місцем відлюдним. На початку під’їздної алеї стояла будка охорони. Ворота опущені. Коли Майя під’їхала до них, до неї підійшов охоронець.

— Чим можу допомогти?

— Я приїхала до Крістофера Свейна.

Охоронець знову зник у будці, підняв слухавку. За мить повісив її і повернувся до Майї.

— Їдьте на стоянку для гостей. Вона буде праворуч. Там вас зустрінуть.

Стоянка для гостей?

Їдучи алеєю, Майя зрозуміла, що це не резиденція. То що це? На деревах висіли камери. З’явилися будівлі з сірого каменю. Загалом, зважаючи на відлюдність, камінь, на план будівель, місце здавалося дуже подібним до Академії Франкліна Біддла.

На гостьовій стоянці було з десяток автомобілів. Коли Майя припаркувалася, до неї у візку для гольфу під’їхав ще один охоронець. Вона швидко дістала пістолет (немає сумніву, він обшукає її чи десь буде металодетектор) і запхала його в скриньку для рукавичок.

Охоронець побіжно оглянув її авто й запросив на пасажирське сидіння візка. Майя послухалася.

— Можна ваші документи?

Вона передала йому водійське посвідчення. Охоронець сфотографував на свій телефон і повернув їй.

— Містер Свейн у Броклхерст-Холл. Я відвезу вас.

Коли вони рушили, Майя помітила людей (переважно до тридцяти років, чоловіки й жінки, усі білі), які збивались у дивні зграйки або швидко ходили парами. Багато, дуже багато з них палили. Більшість були вбрані в джинси, кросівки й різноманітні толстовки або ж важкі светри. Це нагадувало подвір’я коледжу, окрім, хіба що, фонтану зі статуєю, здається, Діви Марії чітко в його центрі.

Майя вголос проказала питання, яке ставила собі мовчки:

— Що це за місце?

Охоронець указав на Діву Марію:

— До кінця сімдесятих тут був монастир, хочете вірте, хочете — ні.

Майя повірила.

— Тут було повно монахинь.

— Та невже, — сказала вона так, щоб це не прозвучало надто вже саркастично. Хто б ще міг заповнювати монастир? — А тепер тут що?

Він насупився.

— Ви не знаєте?

— Ні.

— До кого ви приїхали?

— До Крістофера Свейна.

— Я не маю права нічого говорити.

— Будь ласка, — сказала вона голосом, що змусив його виструнчитися й підібрати живіт. — Я просто мушу знати, де я.

Охоронець зітхнув, аби здавалося, що він розмірковує над цим, тоді сказав:

— Це реабілітаційний центр «Солмані».

«Реабілітаційний».

Евфемізм для клініки для нарко- чи алкозалежних. Це все пояснювало. Яка іронія — багатії взяли для цього прекрасне відлюдне місце, де раніше жили монахині, які, мабуть, присягнулися жити в бідності. Але якщо подивитися на це місце… Обітниця бідності. Може, це й не іронія, але щось подібне.

Мотовізок під’їхав до чогось схожого на житловий корпус.

— Приїхали. Вам у ті двері.

Майю впустив ще один охоронець, і, звісно