Читати книгу - "Відьмак. Меч призначення"

тихо сказала медова. Повагавшись мить, віддала йому меча. — Ходімо.

— Як тебе звуть? — запитав він.

— Стули пельку.

Ішла вона крізь хащі дуже швидко, не оглядаючись. Ґеральту довелося прикласти чималих зусиль, аби її наздогнати. Знав, що дріада робить це навмисно, знав, що хоче, аби людина, яка за нею йде, зі стогоном застрягла в хащах, аби звалилася на землю, вичерпана, не в силах продовжувати марш. Звичайно, не знала, що має вона справу із відьмаком, не з людиною. Була занадто молодою, щоб знати, хто такий відьмак.

Дівчина — Ґеральт вже знав, що вона не чистокровна дріада, — зупинилася раптом, розвернулася. Він бачив, що груди її швидко здіймаються під плямистим кубрачком, що вона насилу стримується, щоби не дихати ротом.

— Сповільнімося? — запропонував він усміхаючись.

— Yea. — Вона неохоче глянула на нього. — Aeen esseath Sidh?

— Ні, я не ельф. Як тебе звуть?

— Бренн, — відповіла вона, знову закрокувавши вперед, але вже повільніше, не намагаючись його випереджати. Йшли вони поряд, близько. Він відчував залах її поту, звичайного поту молодої дівчини. Піт дріад мав запах розтертих у долонях вербових листків.

— А як ти звалася раніше?

Вона глянула на нього, губи її раптово скривилися, він подумав, що вона обуриться чи накаже йому мовчати. Не зробила того.

— Не пам’ятаю, — сказала вона після паузи. Йому не здалося, що це — правда.

Не виглядала більше ніж на шістнадцять і не могла бути в Брокілоні довше, аніж років шість-сім, — якби потрапила сюди раніше, маленькою дитиною чи майже немовлям, він би вже не розгледів у ній людину. Сині очі й натурально світле волосся траплялися і в дріад. Діти дріад, що були зачаті у священних контактах із ельфами або людьми, переймали органічні риси виключно від матерів, і були це виключно дівчинки. Надзвичайно рідко і звичайно в якомусь із наступних поколінь, народжувалася інколи дитина із волоссям або очима анонімного людського протопласта. Але Ґеральт був упевненим, що Бренн не мала в собі ані краплі крові дріад. Зрештою, це не мало великого значення. Кров чи ні, нині вона була дріадою.

— А тебе, — вона скоса глянула на нього, — як звати?

— Ґвинблейдд.

Вона кивнула.

— Тоді ходімо… Ґвинблейдде.

Ішли вони повільніше, ніж перед тим, але все ще швидко. Бренн, зрозуміло, знала Брокілон — Ґеральт, будь він тут сам, не зумів би ані утримати темп, ані знайти потрібного напрямку. Бренн проходила крізь гущавину ледь помітними, замаскованими стежками, долала ущелини, вправно, наче по мостах, перебігаючи по звалених стовбурах дерев, сміло хлюпотіла зеленими від ряски, лискучими плямами трясовин, куди відьмак ступити не відважився б і витратив би години, якщо не дні, щоб їх обійти.

Присутність Бренн оберігала його не тільки від дикості лісу — були місця, де дріада сповільнювала кроки, йшла дуже обережно, мацаючи стежку ногою, тримаючи його за руку. Він знав навіщо. Про пастки Брокілону ходили легенди — розказували про ями, повні загострених кілків, про самостріли, про дерева, що валяться тобі на голову, про страхітливого «їжака» — колючу кулю на мотузці, що падала зненацька, вимітаючи стежку. Були також і місця, де Бренн затримувалася і мелодійно свистіла, а із кущів відповідали їй таким само свистом. Також були місця, де вона зупинялася із рукою на колчані, наказуючи йому стояти тихо, й чекала в напрузі, поки щось, що хрустіло в гущавині, не віддалиться.

Попри швидкий марш вони мусили затриматися на ніч. Бренн обрала місце безпомилково — на пагорбі, куди різниця температур виносила подув теплого повітря. Спали вони на сухій папороті, близько одне до одного, за звичаєм дріад. Серед ночі Бренн обійняла його, притулилася міцно. І нічого більше. Він обійняв її. І нічого більше. Була вона дріадою. Йшлося лише про тепло.

На світанку, ще майже затемна, вони рушили далі.

II

Вони долали пасмо узгір’їв, із рідкою рослинністю, петляючи по імлистих котловинках, ідучи широкими трав’янистими галявинами, вітроломами.

Бренн учергове зупинилася і роззирнулася. Здавалося, наче загубила шлях, але Ґеральт знав, що це неможливо. Утім, користуючись перервою у марші, він присів на повалене дерево.

І тоді почув крик. Тонкий. Високий. Розпачливий.

Бренн блискавично присіла, витягаючи з колчана одночасно дві стріли. Одну вона схопила в зуби, другу зачепила за тятиву, нап’яла лук, цілячись наосліп, через кущі, на голос.

— Не стріляй! — крикнув він.

Перескочив через стовбур, продерся крізь зарості.

На невеличкій галявинці біля підніжжя кам’янистого урвища стояла мала істотна в сірому кубрачку, притиснута спиною до стовбура сухого граба. Перед нею, за якихось п’ять кроків, щось рухалося — поволі, розгортаючи трави. Це щось мало близько двох сажнів довжини й було темно-бурим. Першої миті Ґеральт подумав, що це змія. Але помітив жовті, рухливі, гачкуваті ніжки, пласкі сегменти довгого тулуба й зрозумів, що це ніяка не змія. Що це щось значно гірше.

Притулена до дерева істотна тоненько писнула. Величезний вій підняв над травою довгі тремтячі вуса, ловив ними запах і тепло.

— Не рухайся! — крикнув відьмак і тупнув, аби привернути увагу сколопендроморфа до себе.

Але вій не відреагував, вуса його вже підхопили запах найближчої жертви. Потвора ворухнула ніжками, крутнулася і рушила вперед. Яскраво-жовті лапки його мигтіли серед трав, рівномірно, наче весла галери.

— Їґерн! — крикнула Бренн.

Ґеральт двома стрибками увірвався на галявину, на бігу вириваючи меч із піхов за спиною, з розгону, стегном, ударив скам’янілу піддеревом істотну, відкинувши її вбік, у кущі ожини. Сколопендроморф зашелестів у траві, швидше перебираючи ніжками, й кинувся на нього, піднімаючи передні сегменти, клацаючи кліщами, з яких стікала отрута. Ґеральт затанцював, перескочив через пласке тіло й з півоберта рубанув мечем, цілячись у найм’якіше місце, між броньованими плитами тулуба. Утім, потвора була занадто швидкою, меч ударив у хітинову шкаралупу, не прорубавши її, — товстий килим моху амортизував удар. Ґеральт відскочив, але не досить спритно. Сколопендроморф обвив задньою частиною тіла його ноги — із жахливою силою. Відьмак упав, скрутився і спробував вирватися.

Безрезультатно.

Вій вигнувся і розвернувся, аби дотягнутися до нього клішнями, при цьому різко задряпав пазурами по дереву, пройшовся по ньому. У цю мить над головою в Ґеральта сикнула стріла, із тріском пробиваючи панцир, приколочуючи потвору до стовбура. Вій скрутився, зламав стрілу й звільнився, але одразу вдарили в нього дві наступні. Відьмак копняком відкинув від себе ослаблу нижню половину, відкотився набік.

Бренн, лаючись, шила з лука в неймовірному темпі, пакуючи в сколопендроморфа стрілу за стрілою. Вій ламав їх і звільнявся, але чергова стріла знову прибивала його до стовбура. Пласка, блискуча, темно-руда довбешка потвори клацала