Читати книгу - "Лють"

очима і з роззявленим ротом дивилася на Майкла.

— Усе нормально, — заспокоїв її Майкл, простягаючи руки.

Вілла дівчинка не розпізнала, проте в Майкла наче на лобі було написано «коп». Напевно, мати, тримаючи її на колінах, навчала, що з поліцією розмовляти не можна.

Вона відступила назад, потяглася до брата і смикнула його за руку.

— Краще йдіть собі. Нам нема чого вам сказати.

Майкл показав на хлопчика.

— Це твій брат? — Він усміхнувся до малого. — Хлопчику, як тебе звати? У мене син десь такого віку, як ти.

— Не балакай з ним, — попередила дівчинка.

— Ми прийшли не для того, щоб забрати вас у тюрму, — запевнив її Вілл. З виду їй було років тринадцять-чотирнадцять, але судячи з того, як вона стискала кулачки, він би не хотів сидіти на землі, якби вона раптом розлютилася і пустила їх у діло. — Ми хочемо дізнатися більше про одну погану подію, яка сталася тут у неділю ввечері, — сказав він їй.

— Ліша, — промовив хлопчик, і дівчинка миттю затулила йому рота долонею.

Він роздратовано закрутився. Його сестра не хотіла, щоб він розповів їм те, що знає.

— Як тебе звати? — спитав Майкл.

— Нам нема чого вам сказати, — повторила дівчинка. — У неділю ввечері ми нічого не бачили. Правда, Седрику?

— Ти сказала… — Але хлопчиків рот знову накрили долонею, перш ніж він встиг договорити.

— Котре з них на себе візьмеш? — стишеним голосом спитав Майкл у Вілла.

— Твій вибір, — відказав Майкл.

— Точно?

Вілл кивнув.

— Добре. — Майкл підвищив голос. — Дівчинко, питаю востаннє. Як тебе звати?

Вона стояла з виклично задертим підборіддям, проте відповіла:

— Джезмін.

— Красиве ім’я, — спробував підлизатися Майкл. А побачивши, що її погляд не пом’якшав, знову заговорив авторитарним тоном: — Ходімо зі мною.

— Хріна з два.

Майкл обмінявся поглядами з Віллом.

— Дівчинко, а тебе не вчили, що дорослим грубіянити не можна?

— Я тобі не дівчинка!

— Дорогенька, ти серйозно хочеш чинити нам опір?

Майкл узяв руки в боки. Цей жест був би жіночний, якби з-під його куртки не стирчала кобура з дев’ятиміліметровим пістолетом. Типовий прийом усіх копів: залякувати, якомога раніше і частіше. Це спрацювало. В очах дівчинки з’явився страх, і вона опустила погляд додолу. Бійцівський дух її покинув.

Майкл підморгнув Віллу, наче хотів сказати: «Ось як це робиться». І запитав у Джезмін:

— Мама вдома?

— На роботі.

— А хто за вами дивиться?

Вона щось пробурмотіла.

— Що-що?

Вона глянула на хлопчика.

— Я спитала, чи ви не заберете Седрика.

— Він твій брат? — уточнив Майкл.

Спершу вона вагалася, та потім кивнула.

— З ним усе буде добре, щойно ми з’ясуємо, хто за вами доглядає і чому ви не в школі. — Він поклав руку дівчинці на плече і повів її назад до під’їзду. — Ви не повинні так бігати й кричати на весь район.

Дівчинка знову пробурмотіла щось таке, чого Вілл не почув. Майкл розсміявся й відповів:

— А це ми ще побачимо.

Вілл провів їх поглядом, коли вони заходили у під’їзд, і повернувся до хлопчика.

— Седрик? Так тебе звуть?

Малий кивнув.

— Ходи зі мною.

Він простягнув руку, але дитина насупилася.

— Я тобі не малий, падло.

Вілл зітхнув. Він сперся на поштові скриньки і спробував зайти з іншого боку.

— Я лише хотів поставити тобі кілька запитань.

Седрик луною повторив слова сестри.

— Мені нема чого тобі сказати.

Його нижня губа надміру сердито випнулася вперед, і він схрестив на грудях свої тоненькі, мов патички, рученята, імітуючи гангстера. Вілл би розсміявся, якби не розумів, що в малого, мабуть, більший доступ до зброї, ніж у будь-якого поліцейського.

— Слухай, — почав Вілл, щоб випробувати іншу тактику. — А що цифра нуль сказала цифрі вісім?

Седрик знизав плечима, проте Вілл відчув, що зацікавив його.

— «Класний поясок».

На обличчі хлопчика з’явилася мимовільна усмішка, та одразу ж він схаменувся.

— Чувак, це туфта.

— Я знаю, — чесно зізнався Вілл. — Я просто хотів тебе розговорити.

— Нема про що говорити.

— Ти знав Алішу?

Його худенькі плечі піднялися, щоб повторити знизування, але він був ще дитиною і ще не опанував мистецтво приховувати свої емоції.

— Аліша була твоїм другом? — здогадався Вілл. — Може, це вона за тобою доглядала?

Плечі піднялися знову.

— Я про неї тут порозпитував у людей. Кількох її друзів зустрів. Мені здається, вона була хорошою.

Седрик колупнув носаком черевика бетон.

— Може, й так.

— Вона про тебе дбала?

— Бабуся не дозволяла мені з нею дружити, через те, що робила Ліша.

— Авжеж, — сказав Вілл. — Мабуть, у Ліші була не дуже хороша робота. Але вона була доброю до тебе, так?

Цього разу хлопчик кивнув.

— Важко втрачати друга.

— Торік помер мій двоюрідний брат Алі. Його застрелили в ліжку.

Вілл став навколішки перед хлопчиком.

— Седрику, ти бачив щось того вечора?

Його очі були червоні від сліз, які він щосили приховував.

— Седрику, мені ти можеш сказати. Я тебе не скривджу. І жодних проблем з поліцією в тебе не буде, обіцяю. Усе, що мені потрібно, — знайти того, хто вбив Алішу, бо вона була хорошою жінкою. Ти знаєш, що вона була хорошою. Вона дбала про тебе, і тепер настав час тобі подбати про неї.

— Я нічого не можу вам розказати.

Вілл проаналізував це речення.

— Не можеш чи не хочеш? — Раптом йому дещо спало на думку. — Тобі хтось погрожував? Це Малий Джі?

Седрик похитав головою.

— Я лише намагаюся з’ясувати, хто мучив твою подругу. — Вілл спробував зайти з іншого боку. — Ти можеш мені довіряти.

Погляд дитини став суворим, на обличчя повернувся вираз гангстера.

— Я не знаю, що таке довіра.

Вілл виріс не в Домівці, але в дитинстві він довіряв багатьом дорослим, які не хотіли (чи не могли) допомогти йому. Годі було визначити, хто добрий, а хто поганий. І блискучий значок не завжди був дороговказом.

— Бачиш оце? — Вілл показав пальцем на свою щоку і торкнувся шраму, що звивався по шиї. — Ось чим мене нагородили за те, що я виказав одну людину. Я тоді був не набагато старший од тебе.

Седрик нахилив голову, подивився на шрам.

— Боляче було?

— Спочатку так. Але потім я вже нічого не відчував, а коли отямився, то був у лікарні.

— Ти захворів?

— Я втратив багато крові.

— Ти міг померти?

Тоді Віллу справді хотілося померти, проте він розповідав цю історію не для того, щоб відкривати свої найтемніші секрети, а щоб розговорити Седрика.

— Лікарі мені допомогли.

Ще кілька секунд хлопчик дивився на шрам, а потім схвально кивнув. На вулиці досвід, пов’язаний зі смертю, вважали почесною відзнакою, особливо якщо смерть