Читати книгу - "Україна: історія (3-тє вид., перероб. і доп.)"

Демографічна й територіальна статистика

На кінець XVIII ст., коли процес зростання населення в Європі різко прискорився, чисельність українців сягнула близько 10 млн і після росіян вони залюднювали найбільшу в Європі площу. Але не маючи власної держави й перебуваючи під чужоземною владою, українці лишалися малопомітними у політичному відношенні. Дані щодо їхнього розселення по регіонах Російської імперії та польсько-литовської Речі Посполитої подано в табл. 3.

Українські землі були заселені з нерівномірною густотою. Найбільш заселеним регіоном була Східна Галичина (35 чоловік на кв. км), потім Лівобережжя (25 чоловік), Правобережжя (20) і нарешті — недавно захоплені степові регіони Південної України (5 чоловік на кв. км). Етнічний склад земель, населених українцями, також коливався від регіону до регіону. Українці складали 95 % населення Лівобережжя, близько 90 % — Правобережжя, близько 75 % — Східної Галичини і близько 65 % — Півдня України. Значних масштабів набула міграція населення, що головним чином переселялося з Лівого берега на Правий і особливо на Південь.

Правобережжя під владою Польщі

Попри поступову втрату своєї автономії Гетьманщина Лівобережжя лишалася виразно українським політичним, культурним та соціально-економічним цілим, яким ще понад століття правила автохтонна знать. Ця автономія не поширювалася на майже 50 % українців, що лишалися під владою Польщі. З огляду на те, що їхня знать переважно полонізувалася й не мала ніяких політичних інституцій, ці українці (величезну більшість яких становили селяни) були безпорадними перед жорстоким соціально-економічним і релігійним гнобленням. Мало що лишилося від жвавих колись культурних центрів Західної України. Особливо страшні лиха спіткали Правобережжя. Спочатку здавалося, що сама доля призначила, щоб ця колиска козацтва й арена перших перемог повстання 1648 р. стала осередком нового козацького устрою. Проте спустошливі війни доби Руїни перетворили край на безлюдну пустелю. Правобережжя знову потрапило під владу Польщі у 1677 р., але тільки в 1713 р. там були встановлені польсько-шляхетські порядки.

Поділивши країну на чотири традиційні воєводства: Волинське, Подільське, Брацлавське та Київське (сам Київ лишався під владою Росії), поляки стали продавати або роздавати величезні площі незайманих земель магнатським родам. До найбагатших належали роди Любомирських, Потоцьких, Чорторийських, Браницьких, Сангушків та Ревуцьких. До середини XVIII ст. близько 40 магнатських родів, представники багатьох із яких були нащадками польських вельмож, вигнаних у 1648 р., володіли 80 % території Правобережжя. Як і століття тому, магнати принаджували на ці землі селян, пропонуючи їм наділи на строк від 15 до 20 років та звільнення від усяких повинностей. Селяни з ентузіазмом зустріли цей крок, цілими потоками перебираючись сюди з Галичини, Лівобережжя й навіть Центральної Польщі. Не важко було передбачити, що з подальшим заселенням цих земель і закінченням терміну слобід зростали й вимоги панів до селян. До кінця XVIII ст. у більшості земель Північного Заходу селяни були перетворені на кріпаків, що працювали у панських маєтках по чотири-п’ять днів на тиждень. У менш заселених регіонах Півдня умови були дещо сприятливішими, оскільки основною формою селянських повинностей тут виступав оброк, а не панщина.

Якщо село відроджувалося швидко, то процес відновлення міських центрів перебігав повільніше. На додаток до руйнувань, викликаних війнами, місто підривав його давній ворог — шляхта. Сидячи по своїх сільських маєтках, які постачали їй усе необхідне, шляхта всіляко заважала розвиткові міст: численні ремісники, що працювали в її маєтках, конкурували з міськими ремісниками; міщанам заборонялося займатися такими вигідними промислами, як млинарство, ткацтво, виробництво поташу й особливо високоприбуткове винокурство; багато міст були такими лише за назвою, позаяк становили приватну власність магнатів, причому до 80 % їхніх мешканців складали селяни, які обробляли навколишні землі. Незважаючи на ці труднощі, деякі міста, як, зокрема, Луцьк і Дубно на Волині, Кам’янець-Подільський та Бар на Поділлі, Бердичів та Умань у Київському і Брацлавському воєводствах, змогли значно вирости, головним чином завдяки місцевій та зовнішній торгівлі. Великий обсяг цієї торгівлі здійснювали євреї, що значно урбанізувалися. Основними продуктами експорту з Правобережжя були збіжжя та худоба. Їх традиційно возили суходолом на Захід або ж до портів Балтійського моря, проте під кінець XVIII ст. польські магнати поступово стали орієнтуватися на порти Чорноморського узбережжя.

Майже всі багатства, створені на Правобережжі, йшли до кишень польських «корольків», про володіння й марнотратство яких ходили легенди. Лише родині Любомирських належали 31 містечко та 738 сіл, тоді як один із представників клану Потоцьких мав 120 тис. кріпаків та 400 шляхтичів почту.

Прикладом дивовижної непомірності магнатів слугує опис одного з їхніх бенкетів, на якому 60 биків, 300 телят, 50 овець, 150 свиней та близько 20 тис. тушок дичини запивали понад 32 тис. л угорського вина, не рахуючи величезної кількості інших напоїв. Якщо взяти до уваги те, що вся ця екстравагантність покривалася за рахунок українського селянства, стане очевидним, що польська шляхта забула уроки повстання 1648 р.

Іншим прикладом повернення шляхетських порядків стало відновлення на Правобережжі утисків православ’я. Спираючись на активну підтримку польського уряду та війська, греко-католицькі ієрархи провадили систематичну кампанію, скеровану на підрив православного духовенства й навернення його пастви до католицизму. Вона була настільки ефективною, що в 1760-х роках у Київському та Подільському воєводствах лишалося якихось 20 православних парафій. Позбавлені церков, православні стали дивитися на свої монастирі як на оплот віри. У 1761 р. Мельхіседек Значко-Яворський — молодий архімандрит Мотронинсько-Троїцького монастиря й провідник православних на Правобережжі — почав організовувати опір католицькому та греко-католицькому гнітові. Найважливішим його кроком стало звернене до Катерини II прохання прийти на допомогу православним у Польщі. Із втручанням у справу православної Росії релігійне питання прибирало на Правобережжі нового й загрозливого забарвлення.

Гайдамаччина. За винятком відносно невеликого числа козаків, що наймалися на службу до польських магнатів, козацтва на Правобережжі більше не існувало. Через те, на відміну від ситуації 1648 р., пригнобленим селянам бракувало сил, що могли б підтримати його у повстанні проти шляхти. І все ж виникали широкі, хоч і стихійні прояви народного опору. Його учасників називали гайдамаками. Як і «козак», слово «гайдамака» тюркське за походженням і означає «волоцюга», «грабіжник». Від початку XVIII ст. й надалі поляки називали так селян-утікачів, які ховалися глибоко в лісах і час від часу виходили грабувати шляхетські маєтки. Такі вигнанці суспільства, що жили грабунком багатих і часто користувалися підтримкою народних мас, були поширеним явищем на світанку новітньої Європи. Аналізуючи його, англійський історик Ерік Гобсбон уживає поняття «соціальне розбійництво». На його думку, «соціальні розбійники» поєднували в собі звичайні розбійницькі інстинкти й напівальтруїстичні прагнення помститися за гноблених співвітчизників шляхом експропріації власності у багатих. Поза цими невиразними ідеалістичними мотивами «соціальні розбійники» не мали чітко окресленої ідеології чи планів встановлення соціально-економічної системи на противагу вже існуючій. Великою мірою цю концепцію Гобсбона можна віднести й