Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

але не змогли впоратися з вогнем, і полум’я швидко поширилося будівлею.

Пожежа в столичній тюрмі «Сан-Мігель» стала найбільшою в історії чилійських тюрем і, відповідно, достатньо резонансною. Начальник чилійської поліції згодом зізнався журналістам, що тієї ночі за майже двома тисячами в’язнів наглядало всього п’ять охоронців. Президент Чилі Себастьян Піньєра попросив вибачення в родичів загиблих, визнав умови утримання в’язнів ганебними та жорстокими й обіцяв реформувати всю кримінально-виконавчу систему. Джеймі Макака, почувши слова президента, написав на ім’я начальника «Сан-Мігеля» прохання про переведення його до іншої в’язниці. Оскільки впродовж року Макака залишався єдиним взірцевим в’язнем у «Сан-Мігелі», його прохання задовольнили.

4 січня 2011 року Джеймі перевели до елітної (за південноамериканськими мірками) в’язниці «Пунта Пеуко». Тюрма «Пунта Пеуко» якісно відрізнялася від решти в’язниць Південної Америки. 1995-го, на час її відкриття, в «Пунта Пеуко» перебував один-єдиний в’язень — колишній полковник армії Чилі Педро Еспіноса, один із трьох посадовців епохи Піночета, екстрадиції котрих — через здійснене 1976 року у Вашингтоні вбивство чилійського емігранта Орландо Летельєра — вимагали Сполучені Штати Америки. 2009-го в «Пунта Пеуко» знаходилося всього сорок дев’ять в’язнів, що відбували покарання за економічні злочини й утиски прав людини за правління Піночета. Джеймі мав окрему камеру, міг прогулюватися та навіть час від часу дивитися телевізор. Ніхто не знущався з нього, не заважав читати книги і, тим більше, молитися. Єдине, що затьмарювало існування в «Пунта Пеуко», — це періодичні запори, які з віком дошкуляли частіше та тривали все довше.

У січні 2014-го Макака написав перше клопотання про дострокове звільнення. Отримав відмову. Через рік подав наступне, яке Комісія з питань дострокового звільнення ув’язнених несподівано задовольнила. Теплого літнього ранку 21 січня 2015 року, відбувши за гратами 1911 днів, Джеймі Макака переступив поріг елітної в’язниці «Пунта Пеуко» вільною людиною.

Карлик ворушив дуплистими ніздрями, за які його й прозвали колись Макакою, та роззирався навкруги, насолоджуючись п’янкими подихами вітру, шелестом трави та кущів під загорожею та хмарками куряви, що здіймалися біля дороги.

— Хороший день, сеньйоре, правда? — Макака посміхнувся озброєному охоронцеві, що відчинив перед ним ворота.

— За п’ять хвилин ітиме автобус до термінала Сан- Борха[67], — непривітно процідив охоронець. — Не проґав, — він сплюнув під ноги Макаці та зі скреготом зачинив ворота.

— Хороший день, Боже, дякую Тобі, який прекрасний день! — ніщо не могло зіпсувати настрій Джеймі.

Він на волі. Сонце підморгувало з-над гір, солодке, наче цукерка, повітря лоскотало ніздрі, а внизу живота розпливалася дивовижна легкість. Учора ввечері — вперше за цілий тиждень — Джеймі гарненько покакав. То був з біса хороший день. Таких днів не випадало за останні років вісім. А то й за всі десять.

О 8:05 перед воротами «Пунта Пеуко» загальмував муніципальний автобус. Так само щасливо посміхаючись, Джеймі заскочив досередини та попрямував до автостанції Сан-Борха, де планував пересісти на автобус до Антофагасти, а звідти, якщо пощастить, до обіду наступного дня дістатися рідної Токопійї.

XLIX

Середа, 21 січня, 16:01 (UTC –4)

Аеропорт «Артуро Меріно Бенітес»

Сантьяго-де-Чилі

Літак із Ґуаякіля приземлився в міжнародному аеропорту «Артуро Меріно Бенітес» о 16:02 за чилійським часом. Пілот підігнав 767-й носом до термінала, почекав, доки рукав, що випинався зі скляної будівлі, притулиться до борту лайнера, і тільки після того вимкнув табло «Застебнути ремені».

Лайнер з усіх боків оточили спецпризначенці в масках і зі зброєю напоготові. Біля виходу з рукава на пасажирів чекали озброєні працівники служби безпеки з собаками та лікарі. Перед розсувними дверима, що вели до термінала, стояв спеціальний тепловізор. Кожного, хто прилетів ґуаякільським рейсом, просили стати за кілька кроків від апарата, після чого лікарі роздивлялися зображення на екрані тепловізора. Пасажирів із високою температурою вилучали з натовпу та вели до карантинного приміщення. Насамкінець один із лікарів перевіряв очі щойно прибулих, записував їхні паспортні дані, номери телефонів і тільки після цього — якщо все було гаразд — дозволяв вступити до аеропорту.

Спливло чверть години, перш ніж Тимур і Лаура потрапили до термінала. Через синець на півобличчя, бандитську зовнішність і недоречний білий комірець Ріно перевіряли довше, ніж будь-кого іншого з рейсу LA359, однак зрештою і його відпустили. Затримали всього п’ятьох людей: двох еквадорців, аргентинця та дві чилійські жіночки, в яких, майже напевно, була звичайна застуда.

Паспортний контроль пройшли без затримок. Ніхто не присікувався до Тимурової візи. А о 17:00 Тимур, Ріно та Лаура зайняли свої місця в новенькому «Boeing 737», рейс LA138, який за двадцять хвилин мав вирулювати на зліт і нести їх на північ країни.

Політ пройшов без пригод. О 19:40 — точно за розкладом — літак авіакомпанії «LAN Chile» успішно приземлився в Антофагасті.

L

Середа, 21 січня, 19:52 (UTC –4)

Міжнародний аеропорт «Церро Морено»

Антофагаста, Чилі

— Déjа vu, — Тимур не очікував, але слова самі злетіли з уст.

Преподобний Ґроббелаар штрикнув його поглядом, мовляв, краще помовч. Вони стояли на автомобільній стоянці перед невеликою, завдовжки сто метрів будівлею аеропорту Антофагасти. Кожен згадував про своє. Вітер куйовдив волосся, торсав футболки, теплими моцаками пролазив під пахви та за спину. Від стоянки на схід тягнулась асфальтована дорога, яка через півкілометра впиралася в Панамериканську магістраль, що йшла строго на південь, до Антофагасти. Обабіч шляху — і зліва, і справа — лежала сіра, одноманітна рівнина, ще не зовсім пустеля, радше напрочуд неприваблива, вбивчо безлика пустка, котра сягала горизонту. У Чилі — розпал літа, сонце хилилося до заходу, але ще не сіло; густі, насичені (як це завше буває перед заходом) промені слалися над землею, мчали на схід, ні за що не чіпляючись, і розбивалися, наливаючи бронзою м’язисті андійські масиви, які, неначе зуби на викопаній з єгипетської гробниці щелепі мумії, виступали над небокраєм.

— Коли то було, — чи то запитала, чи то просто зронила думку, яку не мала наміру озвучувати, Лаура.

— Я прилітав 15 серпня, — Тимур вдихав повітря, зі змішаним почуттям іскристої полегкості й ірраціональної тривоги впізнаючи характерний для Антофагасти запах. Повітря здавалося сухим, аж шкарубким на дотик, і одночасно вщерть насиченим ароматами океану. За два кілометри на захід від злітно-посадкової смуги 01–19 розкинувся Тихий океан. Таким дивовижним повітря могло бути лише в Антофагасті — на кордоні між найбільшим світовим океаном і найсухішою пустелею на Землі.

— Пам’ятаю, — кивнула француженка. — На тебе всі чекали. Кейтаро та Ральф два тижні не могли нічого зробити з малюками, які втекли. Усі думали, що ти приїдеш, сядеш за клавіатуру та миттю все виправиш.

— Тільки