Читати книгу - "Lux perpetua"

спробував ухопитися за стовп, але замість стовпа схопився за людину. Абсолютно невидима в темноті та блискавична, як тінь, людина сильно відштовхнула його; перш ніж впасти, він помітив зблиск леза, побачив, як на цю людину кидається Божичко. Клинок скреготнув по стіні, почувся звук удару й одразу ж люта лайка, другий удар, а тоді загриміли і затріщали, ламаючись, дошки.

Щось блиснуло із силою блискавки, на мить осяявши подвір'я, повітря завило, сильний запах озону і терпентину засвідчив про гоеційську магію. Рейневан не збирався чекати і з'ясов вати, хто наслав заклинання. Він зірвався з землі, скочив на штабель дров, перемахнув через паркан, сусіднім подвір'ям кинувся у бік міської брами. Він був швидкий, але недостатньо. Хтось раптом кинувся йому на спину і збив з ніг, притиснувши до землі.

— Спокійно, — муркнув йому на вухо м'який і мелодійний жіночий альт. — Спокійно, Рейневане.

Він послухався. Натиск ослаб. Жінка, яка говорила альтом і невловимо пахла розмарином, допомогла йому встати.

— Інквізитор, на жаль, утік, — сказала вона, ледь помітна у пітьмі. — А шкода. Якби його спіймати, може, вдалося би витягнути з нього, де тримають Апольдівну.

— Сумніваюся, — він поборов здивування й опір пересохлого горла. — Сумніваюся, щоби вдалося.

— Може, і правильно сумніваєшся, — погодився альт. — Але я принаймні добряче його настрахала. І двічі гупнула, неслабо так. бо в рукавиці в мене кастет. У нього аж зуби задзвеніли! Щоб утекти, мусив скористатися магією, клятий чарівник…

— І тепер він відіграється на Ютті.

— Він цього не зробить. А тебе якийсь час боятиметься діставати.

— Хто ти?

— Не так швидко, не так швидко, — у збудливо модульованому голосі зазвучала насмішка. — Я порядна дівчина, з принципами. Coitus не раніше ніж на третьому побаченні, освідчення, щире зізнання та інші фамільярності — на четвертому або й ще пізніше. Тож piano, хлопче, piano. Тобі вистачає знати, що я на твоєму боці.

— Ти врятувала мене у Вроцлаві…

— Я ж казала. Я на твоєму боці. Пильную, щоб із тобою не сталося нічого поганого. У рамках цього пильнування хочу допомогти тобі повернути кохану. З цією метою пропоную зустріч у Стшегомі.

— Коли?

— Третього дня місяця тамуза. На вулиці Костельній, поблизу школи та будинку командори іоаннітів. Оскільки я не зовсім впевнена, як у тебе складеться з часом, я зазиратиму туди і наступні три дні. Якщо для тебе справді важлива твоя наречена, вкладися в термін.

— Чому саме Стшегом?

— Це близьке мені місто.

— Чому ти мені допомагаєш?

— У мене тут власний інтерес.

— Який?

— На сьогодні, - сказав розмариновий альт, — такий: невдовзі один твій старий знайомий попросить у тебе поради. Він повинен прийняти рішення, але вагається. Зроби так, щоби він перестав вагатися. Зміцни його в переконанні, що перша думка була правильною — і що він чинить так, як треба.

— Я не розумію.

— Зрозумієш. Бувай, повертайся до друзяк. Ну, чому ти ще тут стоїш?

— Скажи мені тільки одне…

— Рейневане!

— …ти людина? Нормальна… Гм… Людська жінка?

— Щодо цього питання, — відповіло йому з пітьми насмішкуватий хихотіння, — думки розділилися. А кажуть різне.

* * *

Наступного дня, у Страсну П'ятницю, раннього і сумного ранку вони покинули Ратибор. На розпити про мету і маршрут подорожі Бедржих натякнув щось про краківський тракт, який вів на схід, але нікого не здивувало, коли вони, залишивши праворуч міст на Одрі, поїхали на північ, лівим берегом, а на роздоріжжі, до якого невдовзі добралися, вибрали менш людний шлях. Той, що вів на Козле.

Про події попереднього вечора Рейневан не проговорився товаришам ані словом.

Проповідник підганяв, тож вони їхали швидко і ще до заходу сонця побачили вежі міста. Рейневан ще раніше здогадався, що це за місто, тож коли вони, не доїжджаючи до Козле, різко повернули на захід, у ліси, уже знав, куди — і до кого — вони прямують. А якщо в нього й були якісь сумніви, їх розвіяв вигляд кортежу лицарів, що виїхали назустріч. Він знав цих лицарів, пам'ятав їхні імена і герби. Правдзіц. Нечуя. А на чолі…

— Помагай Боже! — привітав їх, осаджуючи коня, Кших із Костельця, гербу Огоньчик. Помагай Боже вашим милостям. Радий вас бачити, пане Рейневане. Ласкаво просимо до Глогувка. Поспішімо. Князь Болько чекає. З нетерпінням виглядає ваших милостей.

* * *

Вигляд з мурів глогувоцького замку показував повну картину лих і руйнувань, що їх унаслідок минулорічного рейду зазнала і пережила Glogovia Minor, донедавна перлина шльонської архітектури. Розташоване за рікою Озоблогою передмістя Водне просто зникло, важко було здогадатися, що на чорній шкаралущі випаленої землі колись стояли якісь будівлі. Подібна доля спіткала і колись людне та гамірне Замкове передмістя. У Козельське передмістя життя поволі поверталося, однак і тут було видно виразні сліди пожеж, які шаленіли рік тому, у п'ятницю перед неділею Letare Року Божого 1428, коли на Глогувок, пограбувавши спершу монастир паулінів у Мохові, вдарили заго ни Табора — чехи Ячна Змрзліка зі Свойшина та поляки Добека ІІухали.

Рейневан згадав, що тоді дісталося не тільки передмістям. Ворота було розбито, міські стіни взято штурмом, Змрзлік і Пухала ввірвалися в місто, вчинивши різанину і пожежу, від якої Глогувок не оправився ще й досі. Чорними від сажі та кіптяви були кам'яниці на ринку, руїною, незважаючи на відбудову, що була саме в розпалі, здавалася і південна частина міста, поблизу колегіати святого Бартоломія. Самій колегіаті теж чимало дісталося, серйозно постраждав монастир францисканців.

— Гнітюче видовище, чи не так, Рейневане? — князь Болько Волошек сперся ліктями на мур. — А тобі ж то відомо, що місту ще дуже пощастило. Коли тоді, в березні, я договорився з вами, Прокоп зупинив підпали і наказав звільнити захоплених у полон міщан. Звільнені взялися за відбудову, і тільки завдяки цьому назва Глогувок не зникла з мапи Шльонська. Та ще не скоро повернуться на цю мапу Прудник, Б'яла і Чижовиці.

— Я не допущу, щоби наступні міста спіткала доля Прудника і Б'ялої, - знову заговорив князь. — Глогувок уцілів тільки завдяки союзу з вами, гуситами. Який я уклав за твоєю порадою, Рейнмаре, друзяко і товаришу з празького університету. Я пам'ятаю про це. Тому я наполягав, щоби тепер ти був у складі Прокопового посольства. Ми поговоримо про це, але в покоях, за вином. За великою кількістю вина. Видовище цих пожарищ регулярно викликає в мені непереможне бажання нажлюкатися в дим.

* * *

— Я чув, — Волошек гойднув угорським у бокалі, - що у Вроцлаві тебе прокляли. Тож ласкаво прошу до побратимства! Тепер ми не тільки друзяки, студіози празького Каролінума, а ще