Читати книгу - "«Ілюстрована Історія України»"

наука, яка могла б витримати конкуренцію католицьких шкіл, приладжена до житя, приступна, а для того подавана на мові народній, — може виратувати українське громадянство від національної загибели. Се дуже горячо висловляєть ся в книзі „Пересторога", що вийшла з львівських брацьких кругів.

63. Унїя

Успіхи брацького руху одначе отемняла тяжка хмара непорозумінь з духовенством і владиками. Я вже сказав, що ті великі права супроти духовенства й єпископів, які дали львівському брацтву патріархи, були дуже небезпечним і непотрібним дарунком, бо втягали брацтво в зовсім непотрібну боротьбу з духовенством і накликали між иньшими причинами також і сим велику біду—що православні владики почали шукати собі захисту в католицькій церкві. По здавна заведеному порядку православної церкви владики привикли правити дїлами своєї єпархії як повні хозяїни. За останнї столїтя власть митрополита підупала, православних князів не стало, собори єпископські бували рідко, і владика, раз купивши чи випросивши собі свою єпархію у короля, привик правити нею без контролі, нікого не питаючись, на нїкого не оглядаючись, окрім правительства. Аж тут якісь міщане, котрих і за людей не мав шляхтич-єпископ (єпископи мали бути з шляхтичів, такий порядок завів ся)—„прості хлопи, шевці, сідельники, кожемяки", як відзивали ся владики про братчиків, — беруть ся показувати владицї, як він має правити своєю єпархією! Як се було знести?!

Як тільки львівські братчики, сповняючи порученнє патріарха Иоакима, почали заводити порядки між тамошнім духовенством, зараз вийшла у них за се тяжка сварка з владикою Балабаном—і зовсім непотрібно! ґедеон Балабан був досить освічений владика, з добрими замірами, підтримував досі освітні заходи брацтва, — але не міг стерпіти, коли йому ті „прості хлопи" почали мішати ся і показувати, що має бути, а чого не має бути. Він відповів їм, що патріарх Иоаким до української церкви нїякого дїла не має, й його постанови для неї нічого не значать. Але братчики перенесли свою справу з ним на рішеннє константинопольського патріарха, а сей, послухавши оповідань Иоакима про церковні непорядки на Україні потвердив всї роспорядження Иоакима, докорив ґедеону за його суперечку з брацтвом і загрозив, що положить на нього анахтему, коли далі буде противити ся брацтву. ґедеон не услухав його, прокляв брацтво львівське і почав робити йому всякі перешкоди. А коли патріарх сей, Єремія на імя, сам приїхавши на Україну, ще й тут розібрав дїло на місці і став рішучо по стороні брацтва та вийняв його з власти владики, — владика Гедеон був тим так гірко розжалений, що удав ся до свого недавнього ворога, арцибіскупа львівського—просив, аби той визволив владиків з неволі патріаршої. Так зпоміж владиків українських став він „чиноначальником відступлення від патріархів". Се був дуже гіркий овоч нерозважних патріарших роспоряджень.

Але не в сім однім патріархи мали несщасливу руку в своїх мішаннях в справи української церкви. Україна взагалі відвикла давно від усяких мішань патріархів в її церковні діла. І давнїйше патріархи дуже рідко до них мішали ся, а за останні столїтя майже зовсїм перестали—от посилали до них по благословенне для новопоставленого митрополита та й тільки. Митрополит не знав властиво ніякої впасти над собою крім правительства, владики—також. Аж тут—річ небувала—приїздять самі патріархи на Україну. З початку антіохийський (1585), потім константинопольський (1588). їхали вони властиво до Москви, розстарати ся на грошів своїх тїсних обставинах; українські справи їх цікавили мало. Не розглядали ся в тутешнїх відносинах і не знали їх; але коли до них звертали ся в ріжних справах, то роспоряджали ся дуже рішучо. А при тім хапали ся справ як раз меньше важних, з котрими українська церква ще могла б жити й тисячу літ без особливої шкоди, а тим часом патріархи робили велику історію з тутешнїх звичаїв, які їм здавали ся непорядками. Наприклад на Українї святили ся в священики і на иньші церковні степені люде, які були два рази жонаті; се був тутешній звичай, але в грецькій церкві се вважало ся недозволеним, і патріархи вважали таких священиків поставленими беззаконо, грозили клятвами владикам, які б таких священиків у себе терпіли, і таке иньше. Єремія, взагалі чоловік дуже горячий, мало розважний, скинув самого митрополита Онисифора Дївочку, за те, що перед посвященнєм був два рази жонатий, хоч, здаєть ся, поза тим був митрополит з нього зовсїм не злий. І в иньших справах Єремія поступав різко, скоро, не дуже вглядаючи в справу, слухаючи кого небудь-насварив владиків, загрозив клятвами, скиненнєм з урядів. А й виїхавши, присилав ріжні розпорядження, міняв і переміняв, настановляв своїх наглядачів (екзархів) над владиками і скидав їх, а ще й не завеїди можна було розібрати, кого слухати, бо зявила ся цїла туча ріжних грецьких пройдисвітів, що мантили гроші, називаючи себе ріжними архієпископами, патріаршими післанцями, то що. Владикам, що відзвичаїли ся були від всякбї духовної впасти, все се здало ся за напасть незносну: і сї грецькі непорядки і та брацька контроля, під котру їх патріархи віддавали. І щоб позбути ся того всього, вони рішили вийти на стежку, на котру здавна закликало їх правительство і католицькі духовні: відорвати ся від патріархів і піддати ся під папу римського.

Від самого початку, як тільки Польща заволоділа українськими землями—з Казимира Великого почавши, правительство польське, а по Ягайловій унїї—й литовське думало над сим, щоб Україну й Білорусь приєднати до католицької церкви. Казимир з початку думав просто на місце православних владиків посадити біскупів католицьких і тим способом покінчити справу; але боярство галицьке тому спротивило ся, тоді Казимир випросив у патріарха для Галиччини осібного митрополита і так православна церква мала далі істнувати. Отже правительство польсько-литовське, почавши від Ягайла і Витовта, стало думати, щоб призвести до того, аби владики православні піддали ся під вдасть папи і пристали до католицької церкви. Старало ся на владичі і особливо митрополичі місця вибирати людей до сього податливійших, наставало на них, щоб вони їздили на собори католицькі та писали до папи, аби їх приняв під вдасть свою. Декотрі владики й митрополити таки й пробували чинити сю волю, але переконували ся зараз, що духовенство і громадянство не піде за ними в такім разї—збойкотує їх. Тому найчастїйше на всякі такі налягання правительства митрополити відповідали, що вони б раді всею душею, але сього не можна зробити без патріархів і собору: як би так собором рішити пристати до католицької церкви, а без нього не можна їм сього робити на власну руку. І так справа тягла ся. В 1439 р., на