Читати книгу - "Прекрасна чаклунка"

познайомився, — симпатичного дідусика з тремтячою головою, який, ідучи, ніби кивав нею за кожним кроком. Сам отець Жозеф у поході до вечерні участі не брав.

Солдати, що марширували — чи, краще сказати, човгали — за вельможами, які теж човгали вулицею, до процесії не належали, бо йшли не в собор, а тільки до собору. Вони мали його охороняти: адже якби з отим найдобірнішим панством, зібраним в одному місці, сталось нещастя, — наприклад, вибухнула підкинута бомба, — це була б катастрофа, якої не можна уявити без трепету і від якої світ би вже ніколи не отямився.

Петр подумав, який би знявся галас та переполох, коли б він, ставши на шляху оцього розкішного збориська високорідних шахраїв, що наперед справляли перемогу, вигукнув: «Вальдштейн тут, у місті, готовий ударити вам у спину й посадити всіх у калюжу, такий готовий, що йому лишається тільки приміряти новий панцер і подивитись у дзеркало, чи буде йому личити, коли він з’явиться перед вами й доведе, що його пісенька ще не доспівана! Я бачив герцога на власні очі, я єдиний розгадав його гру, єдиний збагнув, що готується!» Але, міркував далі Петр, чи справді ці слова викликали б галас і переполох? Чи повірили б йому? Чи дозволили б ці пани вивести себе з дурного вдоволеного спокою? Навряд. Люди не люблять правди, яка суперечить їхнім надіям та меті, затикають перед нею вуха, а того, хто відкриває їм цю правду, оголошують божевільним. Отак і його, Петра, прибрали б як небезпечного шаленця, що загрожує громадському ладові, а Вальдштейн, попереджений, потихеньку вислизнув би з астрономового дому й сховався б десь-інде.

Уявивши це, Петр не встерігся від думки, чи не є отой розумний, на все готовий, безумовно відважний Вальдштейн постаттю куди значнішою, більш гідною подиву й пошани, ніж усе оце пихате високорідне кодло, що, човгаючи ногами, дефілює перед натовпом роззяв, обкурюване ладаном і стережене мушкетерами та пікінерами. Але Петр відігнав ту думку. Що очевидніші Вальдштейнові переваги, сказав він собі, то більше те зло, яке він сіє, і то необхідніше поламати його старанно приховувані плани.

Минуло трохи не півгодини, поки Петрові пощастило пропхатися крізь натовп і обминути хвіст процесії, що посувалася зі швидкістю слимака. Люди розступались перед ним неохоче й підозріливо, бо, пошарпаний у боротьбі з герцоговим охоронцем, Петр мав несамовитий вигляд: голова непокрита, бо капелюх лишився в астрономовій оселі, обличчя забруднене власного кров’ю, солоний присмак якої він і досі відчував у роті. А коли нарешті дістався до монастиря й загрюкав у браму, то мусив чекати, як здалось йому в нетерплячці, вічність, поки віконце відчинилося.

— Гер фон Кукан прийшов по свого коня? — почувся голос брата-воротаря.

Петр відповів, що хоче бачити отця Жозефа.

— Отця Жозефа нема, — відповів воротар.

— Але мені треба його бачити, — шпарко заговорив Петр. — Я мушу щось йому сказати! Таке важливе — ви й уявити не годні. Прошу вас, розшукайте його і перекажіть, що мої припущення справдилися. Скажіть йому тільки це, й самі побачите, як він схопиться й прибіжить. Він наказав вам нікого до нього не пускати, але ж він не знав, що діється і що стоїть на карті.

— Я вам сказав — отця Жозефа нема, — відповів брат-воротар.

— Де ж він? — вигукнув. Петр. — У процесії його не було, додому він не поїхав, кудись із візитом теж не міг піти, бо всі, хто міг би його цікавити, тепер на вечерні.

— Дуже шкодую, — сказав воротар і зачинив віконце. Стук його прозвучав для Петра так, ніби то не монастирський воротар і навіть не цілий монастир, а весь світ із презирливою байдужістю грюкнув перед ним дверима: враження не зовсім неслушне, бо він справді був у світі сам, і ніхто не хотів вислухати його й приєднатись до нього.

Він гірко згадав, як сам папа енергійно й красномовно домагався його послуг і з якою театральною таємничістю доручив йому секретне завдання, а тепер, коли Петр наблизився до мети, всі, і папа найперший, повернулися до нього спиною. Та дарма: він, Петр, завжди досягав найбільшого, коли покладався тільки на власні сили. Отже, він покладеться на себе й тепер, але як? Як він сам-один зможе стати на заваді Вальдштейнові та його таємним спільникам, яких, мабуть же, повно в Регенсбурзі і які завтра вранці відчинять Вальдштейновим полкам котрусь із міських брам, коли не всі? Як це відвернути?

Сонце давно зайшло, і на безхмарному небі, що дедалі дужче темніло, займалися зірки. Петр знав лише деякі з них, і то тільки за назвою, бо астрономія через свою видиму безплідність ніколи його не вабила; але тепер, стоячи самотою під іскристим небом і не знаючи, що діяти, він подумав: коли справді доля кожної людини залежить від взаємного розміщення небесних тіл, підлеглих незмінному ладові, чому ж людський світ такий безладний? У чарівному вченні давніх піфагорійців говориться про гармонію сфер, про всесвітню злагоду звуків, які виникають від їхнього обертання; чого ж людський світ відгукується на цю гармонію лиш огидною какофонією?

Петр справді не знав, що вчинить у найближчі хвилини й години, але не мав сумніву — вчинить якесь насильство. Та невже й це насильство його майбутніх учинків уже записане на зоряному небі? Де? І як? Хіба погляд на те небо не навертає людину скорше на спокій і мрійність, ніж на боротьбу? Ще кілька хвилин тому Петр пишався своїм хитрим трюком, виманивши зі схованки вразливого на гамір Вальдштейна, як ото димом викурюють із нори лисицю. Та чи справді тут є чим пишатися? Чи не було то скорше паскудство, якого треба соромитись? Чи не було б розумніше й відповідніше премудрості зоряного ладу, якби зараз смиренно попросити свого коня з монастирської стайні й тихенько покинути цей регенсбурзький мавпятник? Чи не був то найрозумніший у його житті вчинок, коли нещодавно він, засмучений і розчарований розвитком подій у Європі, скромно найнявся на службу до герцога тосканського?

Брами ще не замкнені; як поквапитись, він іще сьогодні може вибратись із регенсбурзької товкотнечі, доїхати до Егмюля або далі на південь, до Пфаффенберга, а там