Читати книгу - "Цинкові хлопчики"

оббріхує свою велику Батьківщину та її героїчних синів начебто за два «мерседеси» і доларові подачки...

Перший суд так нічим і не закінчився, оскільки позивачі — колишній рядовий О. Ляшенко і мати загиблого офіцера К. М. Платіцина — не з’явились на судове слухання. Але за півроку було подано два нових позови: від І. С. Галовньової, матері загиблого старшого лейтенанта Ю. Галовньова, голови Білоруського клубу матерів загиблих воїнів-інтернаціоналістів, і Тараса Кецмура, колишнього рядового, нині голови Мінського клубу воїнів-інтернаціоналістів...

Газета «Права человека»,

№ 5, 1993 р.

14 вересня в Мінську відбувся суд, на котрому відповідачем виступала письменниця Світлана Алексієвич.

І тут почалося найцікавіше. «Позовна заява від матері загиблого “афганця” І. С. Галовньової надійшла до суду без дати, — сказав адвокат Алексієвич Василь Лушкінов. — Нам же його копію надали взагалі без підпису і, ясна річ, без дати. Однак це не завадило судді Тетяні Городнічевій порушити справу за ст. 7 Цивільного кодексу. Викликає здивування й те, що власне справу не було процесуально оформлено до моменту суду, тобто в книзі реєстрацій її номер уже існував, хоча ще не було винесено ухвали про порушення цивільної справи».

Одначе суд відбувся... на ньому головувала людина, яка справу побачила, власне, на суді. Про те, що суддю Т. Городнічеву замінили на суддю І. Ждановича, Світлана Алексієвич та її адвокат дізнались лише за десять хвилин до початку засідання.

«Це, скоріше, питання моралі, ніж питання юридичне», — зреагував Василь Лушкінов.

Може, і так. Але за столом позивачів раптом з’явився ще один герой книги Світлани Алексієвич — Тарас Кецмур, а перед суддею І. Ждановичем ліг його позов без підпису і, ясна річ, без порушеної з цього питання справи...

Адвокат відповідачки звернув увагу суду на цей нонсенс і заявив протест. Судове засідання було перенесено...

Олег Блоцький

«Литературная газета»,

6 жовтня 1993 р.

Зі стенограми судового засідання 29 листопада 1993 року

Суддя: І. Н. Жданович; народні засідачі: Т. В. Борисевич, Т. Б. Сороко; позивачі: І. С. Галовньова, Т. М. Кецмур; відповідач: С. О. Алексієвич.

Із судового позову Інни Сергіївни Галовньової, матері загиблого старшого лейтенанта Ю. Галовньова

У газеті «Комсомольская правда» від 15.02.90 опубліковано уривки з документальної повісті С. Алексієвич «Цинкові хлопчики» — «Монологи тих, хто пройшов Афганістан».

В опублікованому під моїм прізвищем монолозі є неточності й перекручення фактів, що я надавала С. Алексієвич, а також відверта брехня, вимисли, тобто викладення з моїх начебто слів обставин, про які я не розповідала і не могла розповісти. Довільна інтерпретація моїх думок, а також відверті домисли, викладені від мого імені, ганьблять мою честь і гідність, тим більше, що повість документальна. Я вважаю, що автор-документаліст зобов’язаний точно викладати здобуту інформацію, мати записи розмов, узгоджувати тексти зі співрозмовником.

Так, Алексієвич зазначає в статті: «Негарно матері в цьому зізнаватись... але я любила його понад усіх. Більше, ніж чоловіка. Більше, ніж другого сина...» (Ідеться про мого загиблого сина Юрка). Наведена цитата вигадана (не відповідає викладеному). Згадування про нібито різні ступені любові до синів спричинило конфлікти в сім’ї і, вважаю, паплюжить мою гідність.

Далі: «У першому класі він знав, читав напам’ять не казки, не дитячі віршики, а цілі сторінки з книги “Як гартувалася сталь” М. Островського». Із наведеної фрази випливає, що син виховувався в родині якихось фанатиків. Я ж розповідала Алексієвич, що Юрко вже в 7–8 років читав серйозні книжки, і «Як гартувалася сталь» також.

Алексієвич спотворила і начебто мою розповідь про обставини відправлення сина до Афганістану. Вона наводить нібито його слова: «Я поїду до Афганістану, щоб довести їм, що в житті є високе, що не кожному для щастя потрібен лише заповнений м’ясом холодильник». Нічого подібного не було. Твердження Алексієвич ганьблять мене і мого сина. Як нормальна людина, патріот, романтик, він добровільно просився до Афганістану.

Не говорила я Алексієвич і таких фраз, коли запідозрила наміри сина піти до Афганістану: «Тебе вб’ють там не за Вітчизну... Тебе вб’ють невідомо за що... Хіба може Вітчизна посилати на загибель...» Я сама відправила його туди. Сама!

Ця цитата ганьбить мою честь і гідність, показує мене дволикою людиною з подвійною мораллю.

Неправильно описано суперечку між синами. В Алексієвич написано так: «Ти, Гено, мало читаєш. Ніколи не побачиш книги в тебе на колінах. Завжди гітара...»

Суперечка між синами була лише з одного приводу: вибір професії молодшим сином. Гітара тут ні до чого.

Ця фраза Алексієвич ображає мене тим, що вона підкреслює мою нелюбов до молодшого сина. Я їй таких слів не говорила.

Вважаю, що Алексієвич, вирішивши подати події, пов’язані з війною в Афганістані, не лише як політичну помилку, а і як провину всього народу, тенденційно, а почасти і просто домислювала обставини, начебто вони були в інтерв’ю. Мета її — подати наш народ — солдатів, що були в Афганістані, їхніх родичів — як людей безпринципних і жорстоких, байдужих до чужих страждань.

Для полегшення роботи Алексієвич я надала їй щоденник сина, одначе це не допомогло їй викласти обставини справді документально.

Прошу вибачення від Алексієвич за викривлення мого оригінального матеріалу і за спаплюження моєї честі й гідності в газеті «Комсомольская правда».

Без особистого підпису і дати

Із судового позову Тараса Кецмура, колишнього рядового

У викладеному тексті мого першого позову про захист честі й гідності не вказані конкретні претензії до С. Алексієвич за її публікацію в «Комсомольськой правде» (15.02.90). Цим доповнюю і підтверджую його: все, що викладене С. Алексієвич у газетній статті й у книзі «Цинкові хлопчики», — вигадка і не було насправді, оскільки я з нею не зустрічався і нічого їй не говорив.

Після виходу статті 15 лютого 1990 року в «Комсомольськой правде» я прочитав таке: «Поїхав до Афганістану зі своїм собакою Чарою, крикнеш: “Помри!” — і він падає. Якщо мене щось непокоїть, дуже засмучений, він сідав поряд і плакав. Перші дні я німів від захвату, що там...»

«Ви, будь ласка, ніколи не чіпайте цього, багато нині розумників тут, чому ж ніхто не поклав партквитка, ніхто кулю в лоба собі не пустив, коли ми там були...»

«Я там бачив, як викопують на полях залізо і людські кістки... я бачив жовтогарячу, крижану скоринку на застиглому обличчі вбитого, так, чомусь жовтогарячу...»

«У моїй кімнаті ті самі книжки, світлини, магнітофон, гітара, а я — інший. Через парк пройти не можу, озираюся. У кав’ярні