Читати книгу - "Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)"

підготовки до державного перевороту. Якщо Гайдук наважиться проголосити Акт Возз’єднання християн, ми приготуємо йому та-а-кий сюрприз, що мало не здасться.

— А більш конкретно? — спитав Асанбай.

Крейда хрюкнув, наче засміявся, і підїхав до сейфу. Поклавши папку всередину, зачинив масивні двері, виставив шифр, затуливши спиною клавіатуру, щоб гість не бачив, і поставив на місце стінку з книжковими корінцями. Повернувшись до столу, спитав:

— Що означає ваша чорна чалма?

— Я тричі здійснив хадж до Мекки і знаю напам'ять Коран, — із гордістю відповів Асанбай. — І не тільки Коран.

— А я тричі доходив до вершин влади в Україні… та не дійшов. І напам'ять вивчив усі правила політичної гри. Тому мені потрібні гаранти. Шейх повинен проголосити мене еміром України. Верховним ісламським правителем емірату Україна-Русь. Адже я тепер — повноцінний мусульманин. Навіть обрізаний, — він знову двозначно захрюкав, — не п’ю горілки, не їм свинятини. В мене немає печінки. Зате в моєму мозковому комп’ютері — повний текст Корану…

Він упритул під’їхав до Асанбая. Очні індикатори спалахнули зеленим світлом.

— Так і передайте шейху. У нас потужна організація, й ми йому допоможемо. Але після того, як він виконає мою вимогу.

— Воля ваша, пане маршале, і я передам ваше прохання, — схилив голову гість. — Але дозвольте виконати волю шейха Омара.

Асанбай урочисто дістав із широкої кишені смугастого бухарського халата футляр — із тих, в яких зберігаються дорогоцінності, — й відкрив: на чорному оксамиті виблискувала золота мініатюрна шабля розміром у два дюйми — із золотим ланцюгом, прикрашеним коштовним камінням.

— Шейх Омар аль-Бакр нагороджує вас — вірного союзника джихаду — другою за значенням нагородою моджахедів — Золотою шаблею Пророка, нехай благословить його Аллах. Після того, як буде підкорена Україна-Русь і ви станете еміром нової провінції Всесвітнього халіфату, вас буде нагороджено найвищим орденом — Чорною діамантовою шаблею на смарагдах. Аллах Акбар.

Він ледве просунув ланцюг із шаблею на металеву шию Крейди, відчувши кінчиками пальців її холодну поверхню.

— Воістину великий, — прохаркав зворушено Крейда, який не очікував такої щедрості.

Склавши акуратно «Маніфест 148-ми» з підписами і сховавши його до внутрішньої кишені, Асанбай церемонно відкланявся й повернувся до своїх апартаментів.

Побачив, що таємні мітки, залишені ним на сумці, порушено: його речі ретельно обшукали. Взявши з собою килимок, вийшов у розкішний сад, що оточував замок «Перлина затоки». Був у захваті від яскраво-фіолетових квітів-дзвіночків бугенвілеї, яка обплітала мури замку, вогняних маків та численних кактусів, жовтоцвіття яких прикрашало третю — внутрішню — лінію захисту замку.

Обслуга переконалася, що гість — свята, віддана Аллаху людина: замість того щоб спуститися ліфтом на пляж і спізнати тілесні радощі морського купання, пан Асанбай чотири рази розстилав свій килимок у мальовничих кутках саду і, припавши до землі, ревно молився за перемогу «Глобального джихаду» і його вождя шейха Омара над невірними. Нікому в лігві Крюгера-Крейди не могло примаритися, що богомільний гість, стоячи на колінах, закладає в рослини біологічні мікрочіпи-маячки радіоелектронного наведення, привезені в килимку. Виявити їх було майже неможливо, бо до часу їх активації вони перебували в «сплячому» стані й ніяк не реагували на електромагнітні пошуки.

Вранці Вінсент, якому гість не сподобався своїм релігійним фанатизмом і блюзнірським самозаглибленням, відвіз пана Асанбая до аеропорту на рейс Палермо-Каїр.

55

Нарешті і до Києва підтяглася весна. Вже вночі у середу 1 березня хвиля тепла огорнула місто, а яскраве сонце почало дзвінко вигравати на золотих банях соборів, засліплюючи птахів, які ще не прокинулися від сірих снів зими, а скляні грані хмарочосів спалахували, наче дзеркала, від чого над містом стояло сяєво, додаючи прозорості небу і невагомості хмаринкам.

Деякі старі сентиментальні люди, спостерігаючи де диво — місто, наче втративши стару потріскану цегляну вагу, засміченість дворів і розбитість доріг, піднялося над пагорбами і Дніпром, немовби перетворилося на легку весняну хмару — плакали, ніяк не можучи повірити, що Велика Темрява скінчилася, стала минулим, тобто припинила існувати.

Але молодих, а тому жорстоких і веселих, не схильних до сліз людей ніякі метафізичні перетворення світу не цікавили, бо весна адреналіном заповнила їхні артерії, а потужні двигуни їхніх автомобілів, здавалося, працювали на сонячному сяєві.

Один із них, Оксан Нерубай, повертався до Києва з Житомира, де в останні два дні лютого брав участь у міжнародній конференції «Джордж Орвел: 1984–2084. Чи справдилися пророцтва великого письменника?». Конференцію проводили в Житомирському національному гуманітарному університеті імені Валерія Шевчука, і Нерубай виголосив основну доповідь, в якій доводив, що, на щастя, сто років розвитку людства переконливо довели, що після падіння глобальної системи сталінізму, червоного, чорного і коричневого терору похмурі передбачення Орвела щодо «Старшого Брата» і злочинів «Внутрішньої Партії» не збулися: ніхто так і не спромігся переписати людську історію, бо правду було надійно збережено в потужних мережах інтернету; диктатура в її найжорстокіших формах, описаних у романі «1984», відійшла в минуле; рівень життя багатомільйонних мас трудівників незрівнянно поліпшився (було наведено чимало статистичних даних), а рівень свободи людей суттєво, на кілька порядків, зріс. Замість кривавих диктатур і саморуйнівних ліберальних анархій минулого у світі виник новий тип держави — «регульована солідаристська постдемократія», прикладом якої може бути Україна-Русь, де панують суспільний мир і міжнаціональна злагода, де немає олігархів і фінансових спекулянтів, де відсутні ворогуючі партії, де зусиллями держави проводиться планове оновлення промисловості, модернізація інфраструктури і сільського господарства і де середній клас виріс до не бачених раніше шістдесяти відсотків від населення країни зі стабільно зростаючим добробутом.

Зал, в якому був присутній військовий комісар Житомира, уважно вислухав промову Нерубая і ввічливо поаплодував.

Учасники конференції знали, ким насправді був Оксан Нерубай, хоч у програмі він скромно значився як професор політології Києво-Могилянської академії. Тому під час обговорення доповіді учасники висловлювалися обережно, більше налягаючи на помилкові прогнози Орвела й архаїчні описи життя диктаторської країни, в якій — повний абсурд з