Читати книгу - "Мер сидить на смерті"

class="book">Дівчина неоднозначно похитала своєю голівкою, розвела руками, мовляв, дурню і чорт дорогу дає, оглянулась, чи немає свідків. У магазині шпигував лише протяг.

— Дивак... — виснувала продавщиця і випустила смішного юнака в окулярах через підсобку.

Мудрагель одразу шмигнув за ріг будинку, щоб бути недосяжним для вікон власної квартири, бо матуся точно за ним слідкує... Він це знав напевне, як і те, що бідолашній дівчині за прилавком через декілька хвилин буде непереливки, їй доведеться збрехати, що нікого не бачила, виправдовуватися, що вона не нишпорка, не слідкує, куди йдуть клієнти, бо в неї купа роботи і без того, і привселюдно вислухати матусині повчання, починаючи від неналежного виконання службових обов'язків, прав споживачів і закінчуючи квантовою механікою, бо все на світі — енергія... Також юний геній не сумнівався, що матуся здогадалася, що він дав драла через службовий вихід, проте це її цікавило менше, аніж словесна розрядка хоч перед якоюсь аудиторією... Така вже вона була — нестерпно-наукова, і хоч-не-хоч, з цим треба було миритися, аби забезпечити собі кволенький, нужденно-убогий, але спокій...

«Бідна дівчина, — пожалів подумки Борис продавщицю, — отака-то розплата за доброту... І наївність... Ну, нічого, переживе, завтра забіжу до неї, занесу цукерки... Ті, що матуся притягла з Праги... — заспокоював він своє сумління. — Бо мамин повчальний монолог — це дрібка гіркоти у порівнянні з тим, що твориться у моїй розбурханій якимись невідомими страхами душі...»

Присів на лавці через три будинки. Апетит зник, але Борис з'їв усе. Насилу напхав примхливого шлунка батоном з молочною ковбасою, политою майонезом. Утрамбував кефіром... Щоб знав на майбутнє шлунок, що легко цькувати Бориса ненаситним черв'яком, коли все добре... А ти поїж через силу, коли душу хтось стискає обценьками, еге ж?..

Під заздрісне ковтання слинки голодного місяця Борис доплентався до під'їзду Люби. Перестрів жіночку з пухнастою зачіскою у короткій спідничці, запитав, котра година. Замість відповісти жінка сховала голову в плечі, стала горбатенькою, до якої не чіпляються, і спішно втекла... «Невже я такий страшний?.. — подумав вундеркінд і ще більше розстроївся... — За що мене тільки Люба любить?.. Чи не любить?.. Може, їй лише потрібно адреналіну, таємниць, привидів, а він просто привід?.. А завтра вона йому скаже «бай-бай», дорогий друже?.. Чи як?..»

Зіперся на стіну... Чекав... Був схожим на безкровну жертву, що тікає від упиря, що переплутав годину, завчасу виліз із своєї замаскованої десь у підвалі домовини і тепер жде опівночі... Щоб оклигати, набратися сил пити кров...

Люба не виходила... Як на зло, весь світ Бориса оминав — ані людини тобі живої, ані привида, Боже помилуй... Ніби душа Львова вже вмерла і з собою у могилу забрала містян.

На вундеркіндові тихі молитви посинілими від безкрів'я вустами двері під'їзду скрипнули, але звідти замість жаданої коханої виповз, мов тхір з нори, підстаркуватий дядечко, який тримався на ногах лише тому, що свій хисткий шлях долав по стіні.

— Котра година?.. — запитав Борис.

Дядько навів такий-сякий фокус на вундеркінда, зміряв його від підошов до неслухняного чубка і доступно пояснив:

— К-коли я почав — б-була половина, а к-коли допив — с-стала година... Ги-ги-ги!.. Врубав?..

— Ні... — признався геній.

— Т-тобі треба г-години?.. — Дядечко голосно гикав. — Й-йди так... Що в-вона т-тобі дасть... — повчав, — т-та година?..

— Дійсно... — До геніального чуда з ботанічного саду нарешті дійшло, що для того, аби зайти до Люби, година йому не потрібна... Погнав...

— Х-хоч би подякував, хам... — пожалівся чоловічок місяцю, який аж сполошив зірки своїм божевільним реготом. Дуже тішився місяць, коли людей брав блуд і вони виглядали, як ляльки, що переплутали роль... І від тієї безпомічності ставали блазнями...

Борис тиснув на дзвінок, і його від страху тіпало. Ще ніколи він не був удома у Люби і не бачив бабусі Гелени, яка у його «ботанічній» голові уявлялася ще крутішою за матусю. Юний геній ще не встиг покласти на себе святого хреста, як двері відчинилися... Схвильована сухенька бабуся зовсім не виглядала на схиблену на цифрах фурію...

— Пані Гелена?.. — запитав Борис, копіюючи ввічливість із фільмів про джентльменів.

— Заходь. Ти чого трубки не береш?.. — оригінально привіталася бабуся, яка вперше побачила залицяльника своєї внучки.

— Я на незнайомі номери не відповідаю... — відбився юнак.

Пані Гелена махнула рукою: мовляв, кого я питаю, і подибала на кухню. На ходу призналася:

— З телефону Люби я дзвонила...

Борис прикусив губу.

— Вибачте, — промимрив. — Я мобільний забув удома...

— То чого брешеш?

— Вирвалось... — Юнак почервонів. — Від хвилювання...

— Буває...

— А що сталося?..

— Любі зле... — Бабуся приставила закарлюченого пальця до губ. — Чуєш?..

З ванни доносилося бекання, яке Борис сотні разів чув від перевтомлених учених і двічі пережив на собі: на випускний у школі й коли переплутав у лабораторії технічний спирт з водою.

— Вона що, напилася?.. — здивувався юнак.

— Ти дурне чи молоде?.. — запитала пані Гелена.

Юнак умить відчув симпатію до цієї худенької жвавенької бабусі. Вона йому нагадала Безрукого.

— Певно, і те й друге... — відповів розважливо.