Читати книгу - "Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки"

нічим не може зарадити, бо в медицині тямить — рівно нуль. Шкода. А як би допомогло зараз! Але й пост залишати не можна. Підкрадеться нечутно (лісник-бо, це ж майже лісовий звір!), і — перший постріл Лисиці, а другий — непритомному капітанові. Закопає десь під дубом, ой під тим дубочком, і ніхто ніколи…

Дратувала й позиція. Стріляти лівою не вмів, а щоб вистрілити правою, треба повністю висунутися з-за рогу. Підставитися під влучний постріл. Хоча мала вона й свою привабливість (одвічна життєва діалектика). Ліворуч — будівлі. З того боку Ведмедері підкрастися важко й стріляти незручно. Він це чудово розуміє й туди не піде. Не піде й прямо, відразу ж опиниться як на долоні. І тоді влучити в нього — простіше простого. Ні. Під прицільний вогонь теж не полізе… Залишається правий «фланг». Піде праворуч — зможе прокрастися від дерева до дерева й обійти будинок, вийшовши на зручну місцину. Значить, піде саме так. Що ж робити?

Роззирнувся. До сараїв метрів двадцять. Добігти туди не встигнеш, як би не намагався. Та й не чемпіон. А було б непогано. Заховатися за машину… Навряд чи Ведмедеря стрілятиме в неї. Не захоче псувати. Звідти оглядовість набагато краща. Можна майже на рівних позмагатися у влучності. Але… Ні. Не добіжиш. Відкине пострілом, як щойно піджака. І сам загинеш, і безпорадного Романченка підставиш. Ні, цього робити не слід. З усіх поглядів… Знову сканування довкілля. Вперте. Несамовите. До скреготіння зубів. Але… Жодних варіантів…

Погляд зупинився на посуді. Той сохнув «догори ногами» на прибитих до бруса рейках. Невеликий закіптявілий чавунчик… Зняв і відламав рейку. «Голова як чавун», — згадалося…

Тільки-но виставив чавунну голову, як одразу ж відчув поштовх. Задзенькотіла об метал картеч. Чавуна зірвало з рейки й відкинуло на метр.

«Суперпостріл, — похвалив, оглядаючи продірявлену в чотирьох місцях посудину. — А ти ще бігти хотів… Значить, Ведмедеря поки залишається на місці. Чого він чекає? Швидше — вичікує. Мабуть, що висунусь, як оцей чавун. І в мені дірок наробить».

Підійшов до Романченка. Той лежав, як і раніше, нерухомо. Зняв футболку з портретом Че і, розірвавши, перев’язав капітанову рану поверх закривавлених залишків сорочки. Тоді відтягнув пораненого до ґанку й поклав так, щоб важко було помітити. Принаймні відразу. Дідько! Швидше ілюзія безпеки. Але це краще, ніж нічого. Перевірив набої. Залишилося сім. Непогано. Рушив. Почав обходити будинок з безпечного боку. Завернувши за ріг, уперся в цебер з дощовою водою. На нього схилена якась кривобока напівзгнила драбина й опудало, «одягнуте» у вицвілий кітель і побитий міллю чорний капелюх. Погони старшого сержанта. Ведмедерин… Далі — складені одна на одну соснові лати, обв’язані алюмінієвим дротом і підперті двома кілками. За ними — ще один ріг будинку, а під ринвою — круглий іржавий тазик з брудною водою. Якщо Ведмедеря змінив розташування, вихід з-за рогу стане останнім. Треба перевірити. Але чи поведеться він знову на «підставу»? Та іншого вибору немає.

Підхопив «товариша старшого сержанта». Зупинився біля рогу. Висунув «по пояс». Потримав. Тиша. Забрав назад. Знову висунув. Потримав уже довше. Знову ніякої реакції.

«Цікаво, — почав міркувати, — Ведмедері немає чи впізнав опудало, і тому не стріляє? А може, призвичаївся до моїх вигадок? І тепер чекає на „реального персонажа“?»

Відповіді одержати нізвідки. Розраховував зараз лише на найнадійнішу у світі людину. На самого себе. Ось як ще може трапитися: вирушили на майже безпечну екскурсію, а потрапили у справжнісінький бій. У вир смертельних пострілів і недитячих загроз. Це не комп’ютерна стрілялка з додатковими «життями» і шансом повернутися на початок. Є лише один, «саперський», дубль. І помилка можлива теж лише одна. Робити її не хотілося…

Надягати кітель на спітніле тіло великого бажання не мав. Сама лише думка про те, що цей мочений дощами, запилений, скоцюрблений одяг з чийогось плеча може опинитися на тобі, видавалася злочином. Проти всемогутнього бога Гігієни. Але зараз доводилося наступати на горло своїй пісні. Робиш поправку на ситуацію. А з цим богом потім якось уладнаємо. Зрештою, сповідь і каяття ще ніхто не скасовував.

Приємного нічого не відчув. Відразу стало сумно. Влада іншого, могутнішого, бога — нездоланна. Бога Треба… Провідала думка про споріднення з опудалом. Через одягання його одягу. Цілий ритуал. Тепер ти і я — одної крові… Що ж, можна сміливо вирушати на город і відлякувати ворон. Конкуренції нуль. Та й при ній усе одно опинився б серед перших.

Навіть «формально» ставши військовим (цілим старшим сержантом!), не відчув полегшення. Те, що очікувало, тиснуло кількатонним пресом… Небезпека й невідомість… Чи — невідома небезпека… А може, небезпечна невідомість?.. Або небезпека невідомості?.. У жодному разі це не щасливий променад Хрещатиком із красивою супутницею під руку. Та й одягнув усього лише вицвілий кітель, а не супернадійний бронежилет…

Капелюх виявився завеликим, як і «спінжак». Натягнув по самі вуха, не завадивши, проте, оглядовості. Стало жарко. Але зараз — не до примх шляхетних панянок. Стиснув пістолет і… Один… Два… Три… Біг так швидко, ніби втікав до сучасності із далекого юрського періоду, що кишів жахливими потворними створіннями, яких учені погрозливо найменували різними «-заврами». І ніби всі вони різних мастей, форм і розмірів дружно за ним гналися. Поки біг, здавалося, що наведено рушницю. І обидва стволи жадібними очима незмигно стежать за здобиччю, повнячись бажанням здобути. А Ведмедеря досі не вистрілив лише тому, що хоче краще прицілитися. Щоб уже напевно. І постріл от-от бабахне. І кілька розгарячілих кульок убивчими свердлами в одну мить спрагло впнуться в жадану плоть…

Відстань у яких-небудь десять-дванадцять метрів видалася надто довгою. Хоча насправді це шалене божевілля тривало якихось три секунди. Або чотири…

Приклеївся до стіни. Після несамовитого спринту в чужих непривітних обладунках чувся