Читати книгу - "Королеви не мають ніг"

він не може їй це пояснити, бо її бабський розум не годен цього збагнути; і так вони нібито сваряться ще й досі.

Імовірно, що незгоди між герцогом і герцогинею, якщо до них дійшлося таки насправді, відбувались цілком інакше й аргументи сварливої пари були витонченіші й глибші, ніж того жадала людська чутка, але немає ніякого сумніву, що до сварки все ж таки дійшлося й що її предмет був той самий, який передавався з уст в уста, і що саме це стало причиною неприємної затримки екзекуції, нечуваної для Страмби, міста чітких наказів і порядку. «Герцог з герцогинею сваряться, а ми через них проґавимо сієсту перед вечірньою месою», – невдоволено думали ченці, мерзнучи в своїх тонких волосяницях. «Герцог з герцогинею сваряться, – лаявся подумки domatore, – а мій Брут на такій холоднечі застудиться, здохне, і я, його пестун, утрачу місце». – «Герцог з герцогинею сваряться, а ми вистоїмо тут ямки», – думав кат зі своїми поплічниками. «Герцог з герцогинею сваряться, а ми проґавимо й пообідній ринок», – ремствували рибалки, позираючи на свої повні кадки. «Герцог з герцогинею сваряться, – усміхався аптекар Джербіно, ясна голова, – ну що ж, тим краще; герцогиня опирається не герцогові, a capitano, бо герцог – лише жалюгідна лялька в руках capitano; що ж, побачимо, чия буде зверху».

Приблизно о чверть на першу, а може, й кілька хвилин пізніше, на сходах свого будинку з’явився сам capitano di giustizia, особа, що далася взнаки стільком людям, і швидкою ходою, стережений справа і зліва, спереду й ззаду своїми жовтими алебардниками, рушив до герцогського палацу. Як ми пам’ятаємо, чарівна Фінетта назвала цього багато разів проклятого й люто ненависного чоловіка горбатим сатаною, і це визначення було цілком точне й влучне, хоча він і не був горбатим, навпаки, спина в нього була цілком рівна, хребет випростаний; і все ж його куца павуча постава з надміру довгими ногами в порівнянні з коротким тулубом і широкими плечима справляла сумне враження потворності й каліцтва; а його дрібне щуряче личко з метушливими чорними очицями було таке люте, таке неймовірно зле, таке опівнічно-примарне, що байдужому спостерігачеві, якому ніщо не загрожувало, могло видатись навіть смішним, бо, далебі, не часто трапляється, щоб злоба позначала риси людського обличчя з такою наївною безпосередністю. Було аж дивно, як цьому хирлякові, цьому скорпіонові в людській подобі вдалося втертись у правителеве довір’я так міцно, як це вдалося йому, чужаку, – capitano був родом не із Страмби, а з далекої Генуї, звідки герцог викликав його після свого конфлікту з Гамбаріні, бо більше не бажав довіряти пост шефа поліції людині тутешній, яка має в місті рідних і друзів.

«Ну, тепер справа повертає круто», – зазначив подумки аптекар Джербіно. Для нього було цілком зрозуміло, що capitano подався до герцогського палацу, аби навести там лад, бо, як правило, під час екзекуцій, котрі відбувалися на piazza Monumentale, на місце страти він з’являвся просто зі свого дому. І це й справді було так, і та швидкість, з якою йому вдалося відновити належний порядок, ще раз засвідчила його безмежну силу.

Імовірно, що він навіть не втручався в суперечку між герцогом і герцогинею – він дав їм спокій, нехай собі сваряться, скільки душа забажає, ляснув пальцями команді, яка мала виконувати страту, привести рокованого, вишикував процесію – і все закрутилось, немовби клацали чотки, subito presto,[50] гайда, гайда, ніяких зволікань; знесилений дзвонар не встиг іще знову розгойдати свій дзвін, стомлені й закляклі від холоду ченці – проспівати а tempo своє miserere, а з палацу вже вийшов загорнений у чорне чоловік, високо несучи над головою чорний гладенький хрест, а за ним – четверо членів судової ради в оксамитових мантіях – здебільшого представники найславетніших і найбагатших родин у Страмбі; до них, самозадоволено всміхаючись, приєднався capitano di giustizia на своїх павучих ніжках і нарешті сам Джованні, простоволосий, посинілий від холоду та страху, в супроводі двох тюремних наглядачів, які розмахували в повітрі семихвостими канчуками, бо дорогою до місця страти рокованого заведено було немилосердно стьобати, але цього разу цей ритуал здійснювався тільки символічно, можливо, тому, що при вибраному для нього способі страти бажано було доставити нещасного на плаху цілим і неушкодженим; за Джованні й наглядачами йшло четверо барабанників з барабанами при боці, затягненими чорним флером, і з паличками, обмотаними чорними стрічечками. Цю коротку сумну процесію охороняла команда, призначена для страти, – шестеро чоловіків, усі в чорному; їх прикривали своїми тілами жовті голуб’ятники, а тих своєю чергою стерегли щільно зімкнені лави блакитних.

Поява Джованні, якого переважна більшість людей, що зібралися на майдані, бачили, принаймні після вісьмох років, коли він покинув Страмбу, вперше, викликала подив і хвилювання. Те біляве немовля, той гарненький пузанчик – невже він і є той герцогів ворог, чиє ім’я ми повинні проклинати й опльовувати? А кого ж ми будемо проклинати й на кого плюватимемо, якщо Брут проковтне його на обід? О Боже, таж цей змовник ледве ноги переставляє; таж він спустить дух ще до того, як дійде до клітки, так що з нього вистачить крука, а не лева! Таж це дитя, саме втілення невинності, таж це ягнятко! Хто ж після цього наважиться стверджувати, що герцог – добра людина й що у всьому винен capitano di giustizia? Вони обидва – божевільці й дияволи, і якщо тут хтось за нас і заступається, то це одна-однісінька благородна душа, герцогиня, але вона нічого не може вдіяти, хіба що заборонити герцогові визирнути з вікна й помилуватися, як посувається затіяне ним прокляте діло!

І справді, вікна на фасаді герцогського палацу лишалися зачиненими, мертвими; слід нагадати, що для того, аби вони ожили й аби з них хтось міг визирнути, їх треба було відчинити, бо вони були засклені майже непрозорими кружальцями та квадратиками, вправленими в олово; а саме цього, як уже сказано, ніхто не зробив.

Підштовхуваний посіпаками capitano, Джованні почав підійматися східцями на чорний поміст, де вже зайняли свої місця судді й capitano di giustizia; його голубі, затьмарені страхом очі звернулися до вікон заїзду «У павичевого хвоста», точніше до вікон покою номер п’ять на другому поверсі; але ці вікна були