Читати книгу - "Цифровий, або Brevis est"

Арсен узяв з полиці чашку з остиглим чаєм. Він у ці дні забував їсти й пити. І, зрозуміло, майже не спав. Яке щастя. Добре, що батьки, поглинуті особистим життям, не помічали, що син, який відучився було від «віртуальної зарази», знову сидить у грі з головою — глибше, ніж будь-коли досі.

Він дедалі краще розумів Максима з його вічно червоними очима: коли тобі цікаво жити — щохвилини так цікаво жити — сон здається ідіотським марнуванням часу…

Чалапали босі п’яти. Кружляли метелики над квітами при узбіччі. Лопушок, щойно народжений у грі новачок, біг до пам’ятника великому Міністрові. Стояв вечір, ясний і сонячний, набагато яскравіший і кращий за той, що за вікном. Сьогодні п’ятниця, а ввечері в п’ятницю Чорній Богині приносять жертву, і віртуальний народ збирається на площі коло храму.

Ось і пам’ятник.

Міністр, величний і скорботний, стояв, піднявши голову, наче дивився в лице своїм ворогам. Губи склалися саркастично й гірко. На чорному мармурі горів золотом напис: «Я був надто сильний, і мене вдарили в спину. Але я пам’ятаю все».

Арсен сам вигадав цей напис. Він знав, що його трактували по-різному, дехто навіть вважав, що це пряма погроза тим, хто погубив Міністра півроку тому. Відтоді змінилося багато що. Місце Канцлера посіла Руда Квіні, і сиділа там міцно, спритно розправляючись з конкурентами. Багато хто пропав, багато хто з’явився, однак Міністра не забули. Поява пам’ятника викликала фурор.

Лопушок схилив голову перед великим попередником. Для Арсена це був ритуал — він завжди приводив свіжих персонажів до пам’ятника. Скільки їх створено за ці дні? Лопушок дев’ятий. Ану кланяйся, телепню. Міністр був великий чоловік, а ти — опудало у дранті. Кланяйся…

Арсен затримав подих. Узявся за мишу з одрізаним штекером. Щоразу це моторошно, проте відмовитись просто неможливо. Мороз по спині. Ну, давай…

Клац. Розплющилось око на уявній панелі.

Приступ запаморочення. Е, тепер уже нічого, а от уперше він трохи з крісла не випав… Ось воно! Я — Лопушок, злився зі своїм персонажем, це мої долоні — широкі й тверді, це мої босі ноги… А трава ж холодна!

Арсен підняв очі. Міністр дивився поверх його голови, і лице в нього було провісницьке.

До жертвопринесення лишалося хвилин п’ятнадцять, не більше.

— Хто йде? — вартовий коло південних воріт ліниво підняв списа.

— Лопушок. Нуб.

— Перший прохід безкоштовний, потім платитимеш п’ять монет за кожну годину в місті. Тож краще починай з ферм — там можна гриби збирати в лісі й здавати чарівникові…

Вартовий був добрий і задарма давав поради. Арсен знайшов у торбі на боку сірий сувій — вірчу грамоту новачка, що вперше з’явився в столиці.

— Нате.

— Ну, йди. Добу часу маєш, зрозумів? Далі — за гроші!

Лопушок пройшов попід ворітьми, височенними, прикрашеними фігурами драконів та єдинорогів. Змінилися звуки: з’явилася луна кроків од стін, голоси стали сильніші, накотив звичний вуличний гамір; Арсен примружив очі.

Він у місті.

Він удома.

На головному майдані столиці зібралася така юрба, що протискатися доводилось маневруючи. Юрба — це чудово, це всякий кишеньковий злодій знає. Очікування події, емоційна напруга, — чудово. Жодне дійство в грі не викликає такої цікавості, як жертвопринесення Чорній Богині. Стільки часу минуло, а їм ніяк не набридне…

Арсен-Лопушок раптом відчув непевність. Скільки вже він це робив, спершу під Максимовим наглядом, потім сам. Це легше, ніж тоді, в офісі… Та все одно ще немає впевненості. Страшно.

Він обрав собі жертву — високого ельфа з гострими вухами й зеленуватою шкірою. Ішов за ним, повторюючи ходу, намагаючись внутрішньо відчути ритм, і це було нелегко. Ельфи рухаються інакше… Лопушок ішов за ним слід у слід.

Нарешті ельф зупинився. Арсен підійшов до нього ззаду, затримав подих…

Давай!

Він ступнув уперед, захопив ельфа позаду й зайняв один з ним простір. Поєднав обриси їхніх фігур — так картою накривають карту.

Тіло відразу набрякло й потягло вниз. Ельфова фізіономія натяглася на лице, мов маска протигаза. Арсен задихав часто й неглибоко. Ельф поворухнувся, стривожився. Зараз у нього обірветься зв’язок із сервером…

Є. Картинка навколо потьмяніла, не стало майдану. Арсен висів на ельфі, наче одяг, наче роздутий водолазний костюм, і це було не найприємніше відчуття.

Ще через мить він опинився за столом у чужій кімнаті. Хтось — гравець — уголос виматюкав ненадійний зв’язок. Голос був жіночий.

Арсен був зараз оболонкою, надягнутою на цю жінку. «Причепа» простіша у виконанні, ніж «Блоха». Не розгублюватися, працювати. Зберігати спокій.

Цей стіл. Чужа квартира. Порожньо, вона одна. Тітка грає за ельфа. З дому. Буває. Все буває. Вечір п’ятниці, вона ввійшла в гру й приперлася помилуватися на жертвопринесення…

Де тут ручка? Клаптик паперу? Дзеркало?!

Ось якийсь конверт на краю стола. Він потягся до нього пухкою жіночою рукою. Тітка задумалася й не знає, навіщо їй цей конверт… Ось фломастер. Зараза, не пише. Ось олівець, тупий, але не страшно.

Жінка вивела на звороті конверта великими буквами: «Світлана Павленко, 32 роки». Що ще? А бодай їй, Арсен забув професію. Нехай вона напише професію… Не хоче. Ну то й нехай. Де в цій квартирі дзеркало?!

Жінка, непевно ступаючи, вийшла в передпокій. Арсен побачив її очима, що дзеркало завішене рушником; у неї хтось зовсім недавно вмер, а вона ганяє іграшку?!

Ось воно, сумка під дзеркалом. Портфель. У тітки має бути косметичка. Ану шукай!

Жінка повагалася й витягла великий шкіряний футляр. Розкрила; Арсен зрадів: дзеркало, кишенькове, але досить велике. Тепер подивися в нього… Оце таке… А нічого тітка, гарна й моложава, тільки видно по очах, що дуже нещасна. Поверни скло! Зміни ракурс, конверта не видно!

Секунда. Ще одна. Команда — зробити