Читати книгу - "У країні ягуарів"

цілюся в голову полоза.

Анаконда вже злазить з каймана, розвиваючи кільця. Проковтнути каймана вона, звичайно, не може. Гадюка витягає з-під панцира каймана хвостову частину.

Над джунглями і над водою гримить постріл. Анаконда прикипає на місці, тільки злегка здригається, — останні сили покидають її. Я одразу ж стріляю ще двічі в повітря — кличу рибалок. У відповідь чую далекий постріл.

За чверть години в затоку припливають два човни. В одному сидить Мануель, у другому веслують Мікуельсін і Бенедикто. Вони здивовано витріщаються на каймана і анаконду, що нерухомо лежать на березі затоки.

— Що трапилося, сеньйоре? — питає Мануель.

Двоє рибалок з другого човна теж виходять на берег і розглядають мертвих хижаків.

Я розповідаю все, як було. Вони слухають, роззявивши роти.

Рибалки просять сфотографувати їх. Я охоче виконую їхнє прохання. Потім Мікуельсін фотографує мене верхи на кайманові. На жаль, він поворухнув фотоапарат, і тому моєї голови на знімку немає. Проте на фото добре видно страшну, роззявлену пащу каймана, верхню щелепу якого я підняв руками.

Мануель втягнув анаконду в човен, немов важку стрічку. А Мікуельсін перевернув каймана на черево, щоб мурашкам легше було поласувати здобиччю, і ми попливли назад.

Я знову на стоянці. Сонце нещадно пече. На острові мертва тиша. Мануель з товаришами давно вже відпливли. На пам'ять про полювання на острові лишилася шкура анаконди і кілька цінних знімків.

Продаж отруйних змій

Сонце було в зеніті, коли до мене підплив буксир Армазема. А за чверть години на маленькій палубі баржі вже стояло три клітки з отруйними зміями.

— Скільки заплатите за змій, сеньйоре? — питаю його.

Армазем мовчки дивиться на різнобарвне зміїне товариство, що неспокійно повзає в клітках. Нарешті, обзивається:

— За кожну велику сурукуку по сто мільрейсів[9], за гримучу змію вісімдесят, за жарараку теж вісімдесят. За оту золотаво-зелену п'ятдесят, за коралову змію з чорно-жовто-червоними кільцями сорок. За папаову по тридцять мільрейсів. За решту змій теж по тридцять.

Огрядний, з товстим черевом торговець, пітніючи, стає навколішки і заглядає крізь мідну сітку в клітку.

— Так мало? — перепитую я, і настрій в мене відразу псується.

— Більше дати не можу, — скорботно промовляє хазяїн, наче і така ціна для нього занадто висока.

Я дивлюсь йому в очі. Скупий, зажерливий… Словом, типовий торговець, який здер би шкуру і з блохи, коли б знав, що хтось дасть за неї хоч щербату копійку. Ми добре знаємо одне одного вже півтора року.

Неймовірна спека. Задуха. Прохолоди не дає навіть легенький вітерець, що дме вздовж Тапажосу. Переводжу погляд з вірмена на двох матросів. Видно, вони теж вражені ціною, яку запропонував Армазем.

— Ні, за стільки не віддам! — відповідаю сердито і, підійшовши до першої клітки із зміями, піднімаю її, щоб віднести назад до човна.

— Ну, що ж! — розводить руками Армазем, але обличчя його вже стурбоване. — Продайте комусь іншому, може, візьмете більше, — каже торговець, поплескуючи мене по плечу і скоса поглядаючи на клітку. — Красиві, мабуть, нелегко було піймати?

— Ні, нелегко! — відрізую сердито і впускаю з рук клітку на палубу.

Огрядний Армазем з переляку відскакує метрів на три.

— Обережно! — гукає до мене вже з-за дверей складу. — Клітка розіб'ється, і змії повилазять.

Механік, кочегар і чорношкірий юнак, спершись на поручні буксира, з посмішкою стежать за нами. Всі ми добре знаємо, що в радіусі двісті кілометрів немає торговця, який купив би змій. Їх довелося б везти аж у Сантарен.

Армазем, упевнившись, що клітка не розбилась, знову виходить до мене і докірливо зауважує:

— Сеньйоре, хіба ж можна так робити?

— Що ж я таке зробив?

— Навіщо ви кинули ящик на палубу?

— А-а, ви про це! А я думав, ви збираєтесь заплатити мені більше. Адже ціна, яку ви запропонували, дуже низька…

— Ви жартуєте, сеньйоре! — сміючись, солоденьким голосом вигукує торговець. Гладке черево його трясеться.

Але мені не до сміху. Нахиляюсь, щоб знову підняти клітку.

— Ну, дасте більше? — рішуче питаю і навіть не додаю слова «сеньйоре».

— Я вже сказав, жодного мільрейса більше.

Очі торговця жадібно блищать. Я розумію, що він візьме змій. І не помиляюсь.

— Гаразд! Шануючи нашу дружбу, додаю ще десять процентів. Але, — він піднімає палець, — при умові, що ви самі перекладете змій в мої клітки, бо ваші надто старі і ненадійні.

За змій Армазем має заплатити мені тисячу шістсот мільрейсів. Правда, готівкою беру тільки вісімсот. На решту купую в торговця білизну, одяг, взуття, різне спорядження, патрони.

Обличчя Армазема сяє від задоволення.

— Якщо ваші клітки будуть знову повні, — гукає мені на прощання торговець, — скажете мені.

Армазем вигідно купив у мене змій. Це знає і він, і я.

Буксир з баржею пливе далі, а я причалюю до берега біля своєї хатини. Добре, що хоч інші трофеї не треба віддавати за безцінь. Адже в Європі за одну гримучу змію заплатили б стільки, скільки Армазем дав мені за всіх.

Я вважаю принизливим для себе торгуватися, але іншого виходу немає, бо треба ж якось жити.

Сьогодні в мене царський обід — шинка, свіжий хліб і саморобний шоколад із цукру та какао. Запив його водою з Тапажосу. Кращого тут і бажати не можна.