Читати книгу - "Ваше ім'я, майоре?"

Побачивши доньку в такому стані, фрау Міллер сплеснула руками:

— Майн гот, що з тобою, донечко?!

— Нічого, нічого, мамо, тільки спочити трохи, і все пройде, — заспокоювала Гізела матір.

Мати бідкалася, швиденько приготувала ліжко й закутала дочку, як маленьку, теплим одіялом.

Випивши чашку гарячої кави, яку швидко приготувала мати, Гізела трохи повеселішала, почала розпитувати про батька, про Альфреда. Вона не приховувала від матері своєї любові до Альфа. Майже з перших днів, коли він поселився у них, Гізела вважала його за свого чоловіка.

Фрау Міллер багато що цікавить. Та зараз їй не хочеться турбувати Гізелу ніякими запитаннями — вийшла з кімнати й тихесенько зачинила двері — нехай засне донечка, адже вона так змарніла від безсоння.

Але Гізела не може заснути: з думки не сходить таємний часопис, що його передав їй офіцер, якого вона оперувала.

Сталося це минулої ночі. Перед самою операцією капітан шепнув їй, що в кишені його мундира лежить газета, яку неодмінно треба зберегти. «Потім, докторе, подивитесь. Надзвичайно цікаво! Нова газета «Вільна Німеччина». Розумієте?!»

Пораненому було тяжко говорити, він пересилював нестерпний біль у грудях і, ледве вимовляючи слова, дивився на лікарку благально: «Обов’язково прочитайте, докторе, там німці пишуть про німців!»

У той час Гізела не надала особливого значення словам пораненого — в такому стані людина може наговорити що завгодно. Але твердо пообіцяла капітанові, що виконає його прохання, й зразу ж переклала ту газету з його кишені до своєї. Та скоро й забула про те. Хіба ж до газети було їй, хірургові, коли на операційному столі тяжко поранений.

Стомившись за три години операції, Гізела прагнула лише добратися до ліжка і впасти на нього не роздягаючись. Та тільки стала знімати халат, а з кишені її сукні випала зібгана газета. Тоді й пригадалося благання капітана. Розгорнувши складений учетверо часопис, Гізела оторопіла: підпільне видання, газета Національного комітету «Вільна Німеччина». Вона чула вже, що є така організація. Про це говорив їй Альфред, а тепер в її руках і газета, яка також називається «Вільна Німеччина».

Справді сенсація. Майже вся перша сторінка зайнята зверненням до німецького народу і армії. І найцікавіше те, що звернення підписано п’ятдесятьма німецькими генералами.

Зник сон, вона жадібно пробігла кілька рядків і злякалася, сховала «Вільну Німеччину». Хотілося якнайшвидше потрапити додому й поділитися тією новиною з Альфредом і батьком. Та їх, на жаль, немає. Чомусь вони стали значно довше затримуватися на роботі. їй закортіло ще раз глянути на сторінки того часопису і вже не крадькома, як у шпиталі, а спокійно прочитати його.

Гізела дістала сумочку, що лежала на кріслі, вийняла звідти «Вільну Німеччину» й почала читати, не кваплячись, обдумуючи кожне слово. Перебуваючи в полоні в Радянському Союзі, її співвітчизники — генерали, офіцери і сотні тисяч солдатів — об’єдналися в організацію «Вільна Німеччина». Там, далеко від батьківщини, вони змогли оцінити обстановку, переконатися в авантюристичній політиці фюрера, а також в неминучості поразки фашизму. Тепер вони звертаються до співвітчизників:

«Охоплені глибокою тривогою за майбутнє нашого народу, — читає Гізела вголос, — за нашу улюблену батьківщину й за дальше існування Німеччини, ми, німецькі генерали, разом з багатьма сотнями тисяч солдатів і офіцерів, що перебувають у російському полоні, звертаємося в цю вирішальну годину до вас, наші брати й сестри.

З хвилюванням стежимо ми за вашими безнадійними зусиллями у найкривавіших оборонних боях, за вашою надлюдською напруженою працею й дедалі зростаючим бідуванням.

Весь народ наш кинутий у спустошливу війну, і на всіх фронтах стікають кров’ю наші чоловіки — від стариків до підлітків, а жінки і діти страждають від щодалі сильніших бомбардувань противника. Ніколи ще війна не приносила таких неймовірних страждань нашій вітчизні! Наближається година остаточного краху…»

«А хто винен у цьому?» — Гізела замислилась. Привернув увагу підзаголовок: «До такого становища привів Німеччину Адольф Гітлер!»

Вона читала: «Вдаючись до національної і соціальної демагогії, Гітлер обдурював наш народ. Примусивши працювати величезні фабрики озброєння, йому вдалося усунути безробіття, а ми сприйняли цей захід як загальне господарське піднесення. Ми дозволили йому чинити звірства, які вже тоді були спрямовані проти нашого народу; дозволили також знищити права й закони, допустили расове мракобісся, корупцію нацистських фюрерів…»

Гізела вже добре знає, хто винен у тому, не раз чула про це і від батька, і від Альфреда. Правда, інколи їй здавалося, що Альфред згущує фарби. А звернення розвіює її сумнів, і вона проймається ще глибшою любов’ю й повагою до свого Альфа, адже він у всьому чесний і правдивий.

«Сп’янівши від перших успіхів, — читає Гізела далі, — ми не помітили страшної небезпеки, яка таїлася в надмірних агресивних планах Гітлера… Нас обдурювали, зловживали нашим довір’ям. Ми були сліпим знаряддям в руках Гітлера, і, нарешті, стали його жертвами».

Гізела зупинилася на цьому абзаці, зімкнула повіки, думаючи над кожним прочитаним словом. Вони, ті слова, переконливі. Німці говорять святу правду про німців, генерали викривають своїх колишніх фюрерів. Але чому ж вони так пізно заговорили про це?! Схаменулись тільки, коли до полону потрапили.

Відчинилися двері передпокою. Гізела миттю сховала газету під ковдру й закрила очі — спить. Та, почувши голоси Альфреда й батька, що разом прийшли з роботи, крикнула:

— Заходьте, заходьте сюди, я не сплю.

Фрау Міллер першою зайшла до кімнати. Гізела покликала також батька і Альфреда. Привітавшись, сказала:

— Сідайте всі тут, я покажу вам дуже цікавий документ. Ось кінцівка його, початок самі почитаєте, бо я вже двічі читала. То ж, слухайте:

«Війна програна! Наслідки цього політичного і воєнного керівництва Адольфа Гітлера для Німеччини: мільйони вбитих, калік і позбавлених притулку, загрозливо насуваються голод, холод і хвороби.

І, зневажаючи на це, Гітлер воліє продовжувати війну. Гіммлер і Геббельс розписують всілякі страхіття про помсту, вигаданий більшовицький терор, про поневолення всього нашого народу і