Читати книгу - "Слід «Баракуди», Леонід Михайлович Тендюк"

яке, ніби морські корови, витикало ковзкі, коричнюваті морди з океанської безодні.

Ліворуч, на одній із пласких брил, височів зроблений кимось, схожий на сидіння, що його мостять рибалки, пристрій: над водою впоперек товстих пальмових стовбурів було покладено вузький настил. На цьому сідалі хібокці й підстерігали сирен, коли ті паслися серед густотрав'я.

Хитнувшись на хвилі, наш човен, ніби в док, заплив під дерев'яне сідало. Прив'язали його до палі, вилізли на бамбуковий поміст.

Сходив місяць — волоокий, неквапний. Від його затуманеного погляду все довкола стало якимсь загадково-імлистим, світлим: вода, скелі, торочка далеких рифів.

Місячне сяйво захлюпало й нас. Червонава повінь. Живе срібло… Закралася думка, — що ми — не ми, а пришельці з інших світів.

Та й то правда. Троє майже голих незнайомців серед океану. Стоять, вдивляються у посвітлілу безодню. Зовсім незвична, навіть казкова картина. А якби ще знали, чого ми тут, сказали б: чаклуни або божевільні. Тому що більшість людей на землі навіть не здогадується, що є сльози морської корови, як їх збирають та для чого вони.

Вода забулькала, спухирилася й то тут, то там стала пагорбитися, ніби спіднизу її хто виштовхував. І ми побачили виткнуті, темні ласти й такі ж темні голови. То були морські корови. Щоб удихнути повітря, вони піднімалися з підводних пасовиськ на поверхню.

Матик-Матик кинув гарпун, а Куде — сіть. Не влучили, мимо. І сирени зникли в океанській глибині.

Так повторилося багато разів, аж до ранку. Та ось пощастило: старий тубілець вдало метнув гарпун, а син його тим часом кинув сіті.

Ми давно перейшли з бамбукового настилу у відв'язаний човен. Заарканена корова, в тіло якої уп'явся метал, сіпонула за линву, і човен помчав від скелі. Він мчав так швидко, що у вухах свистів вітер. Але дедалі рух стишувався — зранена сирена вибивалася із сил.

Тоді Куде почав вибирати линву, човен опинився поряд із морською коровою. Бідна істота! Пручаючись і не в змозі вирватися, вона не мукала, як я гадав, а свистіла й ніби хекала. Той свист і те жалібне хекання краяли мені душу. Навіщо ж бо нищити тих, хто не завдає шкоди? Щоб якийсь пузатий міністр напився сліз безневинної жертви? Така бездушність і жорстокість! Я сам, як корова, крадькома заплакав.

Сирена майже притихла, важко дихаючи та раз у раз витикаючись із води. Очі в неї були заплакані, і Матик-Матик підставив до них кокосовий черпак. Краплина за краплиною стікала на дно черпака чудодійна рідина.

Не знаю, що там говорили між собою батько й син — мови ж хібокської я не розумів, — але раптом Куде рубонув сокирою по линві, і морська корова з гарпуном зникла в океані.

— Я більше не хочу! — крикнув я. — Відвезіть мене на берег. Нехай той пузатий міністр полює сам — із мене досить.

Але моїх слів тубільці не зрозуміли, сприйнявши їх, мабуть, за вияв радості.

— О Васка, Васка! Імпобаба хана-хана![64] — поплескуючи мене по плечу, вигукував Матик-Матик.

Куде. сидів на веслах, спрямовуючи човен до знайомої скелі.

Розвиднялося, океан лежав тихий, широкополий, мов лан.

Тубільці й не збиралися додому. Вони довкруг розставили сіті, сподіваючись на здобич. Ну що мені лишалося робити? Вплав до берега все одно не добратися, і я сів на скелю, відвернувшись од сітей, жорстокого знаряддя вбивства. Черпак зі сльозами стояв у заглибинці поряд. Щоб не помітили тубільці, я його підняв і… Сльози були такі солоні й нудотливі, що я мало не задихнувся.

— Ка-хи! Ка-ахи…

Я кашляв, чмихав, плювався.

Коров'ячі сльози лилися в мене з рота, а з очей сльози — мої.

— Васка, Васка? — здивовано глянув на мене Матик-Матик.

Я вчасно поставив черпак на місце. Чи допоможуть мені ті сльози? Чи причарують Наташу? Все-таки я трохи сьорбнув.

Зовсім стало видно, і вода знову збурунилася — зверху по ній пішли широкі кола.

Сіть за скелею раптом здригнулася.

— Імпобаба! Імпобаба! — заволав Матик-Матик, тицяючи пальцем у той бік, де бурунилася вода й ворушилися сіті.

Куде, схопивши гарпун, жбурнув його вниз — на воді з'явилися червоні плями. Тим часом старий тубілець підтягав сіть до скелі. Все ближче, ближче. Ось крило з хрест-навхрест сплетеними вічками, ось широкий куль.

— Рімба! Рімба! Косавімбута-момбабута! Нарака, Яманілока![65]

Розпач і крики, що вирвалися а грудей батька й сина, були жахливі.

— Нарака, рака! — закричали тубільці.

Перечепившись через бородавчастий нарост на скелі й перекинувши черпак зі сльозами морської корови (прощавай, міністрова любов!), Матик-Матик, а за ним Куде полетіли грудкою У воду.

Я нічого спочатку не зрозумів, аж поки й сам не глянув на сіті. У них, заплутавшись ногами й руками, з гарпуном у грудях лежала — як ви гадаєте, хто? — людинориба. Вона була вже мертва, і кров юшилася в неї з рани.

…Коли ми верталися до берега (Матик-Матик і Куде, вважаючи, що вони підстрелили диявола, були вбиті горем і засмучені), нас зустрічали майже всі міністри.

Одна з дружин Міністра Вина й Правопорядку по секрету розповіла своїй подрузі — якійсь міністерші, чого-то ми вирушили в океан. Невдовзі про це знали всі міністри Хібоко, і кожен, звичайно, хотів і собі сьорбнути коров'ячих сліз (в тих міністрів також було нерозділене кохання, і їх, як і Міністра Моралі, не любили дружини).

Побачивши в сітях людинорибу, міністри перелякалися і зі страху впали ниць.

— Сліди «Баракуди» ведуть до Хібоко, — хитнув головою Кім Михайлович, розглядаючи випадково підстрелену людинорибу.

А біля Паону, ген в океані, там, де з води витикалися коралові скелі, кілька днів підряд плавав білий дельфін. Невже то Бамбі, наш давній