Читати книгу - "Можливість відповіді, Ігор Маркович Росоховатський"

він з’явився знову й покликав учнів до себе. І знову вчив їх, а з настанням темряви почав світитись і світло поширював довколо себе. Але юнаки втомились і хотіли спати. І бог припинив навчання і пірнув у море.

На третій і четвертий день він з’явився знову й знову навчав їх.

Та юнаки почали сперечатися поміж собою, хто з них сильніший, і ніхто не хотів поступитися. Боролися вони спочатку без крові, а потім один, повалений на землю, підхопився, схопив ніж і заколов переможця. Тоді третій кинув списа і проткнув його. Так перебили вони один одного. І лишився тільки один найсильніший і найвченіший — Катапчукон. Та бог Аамангуапа, довідавшись, що сталося в його відсутність, засумував і сказав: “Ні, ви ще не дозріли для великого знання. Якщо дам вам його, переб’єте один одного і решту людей”. І ще сказав бог, що залишає нам сина свого, улюбленого учня Катапчукона, царем нашим і щоб ми у всьому слухались і були покірні йому, як самому богові, а інакше чекає народ наш тяжка кара і загибель у муках.

Потім пірнув бог Аамангуапа в море і більше не з’являвся.

І почав правити нами благословенний Катапчукон, і навчив нас різних премудрощів, і зробив наш народ могутнім, і ми перестали гинути від голоду й холоду, і розмножились, і завоювали інші народи, і зробили їх своїми невільниками…”

Отже, спочатку дається пряма мова бога. Подальші його слова чомусь ідуть у переказі жерця: “І ще сказав бог, що залишає нам сина свого, найулюбленішого учня Катапчукона, царем нашим…” Саме ця частина дуже скидається на домисел по намовленню Катапчукона. Чому ж її не дали в іншому викладі — як пряму мову бога?

Можливо, жрець-літописець і сам цар Катапчукон не наважилися приписати богові слова, яких він не говорив? Виходить, вони боялися бога? Але чи міг у них виникнути страх перед тим, кого вони вигадали?

Звичайно, сама поява бога могла бути заздалегідь підготовленим дійством. Один із жерців, перевдягнувшись г загримувавшись, ховався десь біля берега і за сигналом Катапчукона являвся народові.

Ні, звичайним обманом всього цього не поясниш. Потрібні факти. Для початку необхідно відвідати місце, де колись нібито з’явився Аамангуапа…

Але зараз я не можу вирушити туди. Передусім мушу виконати завдання Михайла Дмитровича — з’ясувати причину загибелі двох людей і робота в районі підводних нафтопромислів. У тих місцях з катера помітили дивну морську тварину, схожу на легендарну Нессі, — не менше двадцяти метрів завдовжки. Чи могла вона зруйнувати труби нафтопроводу, потягти кудись або проковтнути людей і робота? На катері були й інші вузькоспеціалізовані роботи. За командами з судна вони брали участь у пошуках зниклих, з’єднували труби в місцях розривів, підводили пластир і зварювали його з трубами. Вони нічого не сповіщали про чудовисько, що напало на промисли. На запити відповіли, що ніякого чудовиська не було.

Проте мешканці підводного міста-лабораторії доповідали, що кілька разів бачили за прозорими пластмасовими стінами страхітливу тінь…

Віддалік з’явилася барвиста заграва. Вона тяглася до обрію — наскільки охоплював погляд. У ній переважали червоний і зелений кольори. Червоний переходив у багряний, зелений — у жовтий. У воді стояв важкий густий запах з багатьма відтінками — так не пахли ні косяки риб, ні скупчення морських тварин, ні придонний планктон, ні рослини. Безперечно, це був запах міста.

Я послав і багато разів повторив сигнал про своє прибуття. І коли через кілька хвилин увійшов у зону прожекторів, їхнє світло вже було приглушене — воно не сліпило мене. Ворота-шлюзи в першу приймальну камеру відчинилися. З тихим свистом почали працювати насоси — вода зійшла, і відчинилися двері в другу камеру, де мені належало пройти через іонні душі. В третій камері я прийняв звичайний душ і перевдягнувся.

Після того я зайшов до вестибюля підводного міста, де мене зустрічали люди. Двох з них я знав завдяки портретам і статтям у журналах. Третьою була жінка — висока, з довгою шиєю і густим, коротко підстриженим волоссям. Коли вона повертала голову, волосся розліталось, і їй доводилось весь час поправляти зачіску.

Її очі зустрілися з моїми, спалахнули, ніби впізнавали старого знайомого. Жінка ступила крок мені назустріч, губи П ворухнулися, готові вимовити ім’я. Але вона одразу ж завмерла, примруживши очі й усе ще подавшись уперед, назустріч мені, однак уже досадуючи на себе за поквапливість.

Що їй здалося? Ми ніколи раніше не зустрічались. Адже я помилитись не міг, пам’ять ще не зраджувала мене.

Я відвів очі. Проте відчував на собі її погляд, в якому була не просто цікавість.

Мені відрекомендували Людмилу Вєтрову як біолога, “найчарівнішу з наших русалок”. Сам професор Вєтров виявився міцним струнким чоловіком з важким крутим підборіддям. Його темні очі з-під ріденьких білих брів уважно дивилися на мене.

— Раді бачити вас у нашому місті, — сказав професор голосно. Надто голосно й співуче. Він чомусь був ніби стурбований моєю появою.

Професор на якусь мить затримався, потім поквапливо подав мені руку. Я запам’ятав цю мить і цю поквапливість — навмисну, щоб випередити дружину, і те, як він тримав руку, вигнувши долоню човником, щоб вона менше торкалася моєї долоні, його рука була холодною і сторожкою — випещене п’ятипале звірятко, що сунулося в пащу левові й напружено очікує, чи не зімкнуться ікла.

А от рука його дружини була теплою і довірливою.

Мені показали підводне місто, його лабораторію, нафто-комбінат, директором якого був професор Вєтров. Штучне освітлення майже не відрізнялося від сонячного світла завдяки постійній великій кількості ультрафіолету. Здавалося, що тут завжди ранок. Вздовж вулиць, викладених різнокольоровим пластиком, на довгих вузьких клумбах росли кущі й невисокі старанно підстрижені дерева. Квітів, зокрема гладіолусів, було так багато, що здавалося, наче потрапив до оранжереї. Люди на вулицях зустрічалися нечасто, і всі чомусь затримували