Читати книгу - "Люборацькі, Свидницький А. П."

і мазка бідну обмила. Тут би подивитись та полюбуватись!.. Обіруч уп’ялась теща зятеві в бороду, кров ллється, аж по землі стигне - всі груди обом окровавила; а зять розведе руки, що сила стає, і що сили має - так і гріє стусанами під ребра.

- Гвалт! - почала стара, аж дренчить голос,- кацап убити хоче!.. гвалт!..

- Та годі вам! чого ви зчепились?! - вмішалась Орися. (Теклі давно в хаті не було: умкнула, як тільки завважила, що до сварки дійде.) Це діялось в гостях у старої, то Тимоха й гукнув на жінку:

- Прочь домой!

- Як ти смієш мою дитину з моєї хати виганяти? - плачучи і мішаючи з гвалтом, закричала Люборацька.

- И тебя выгоню!

- Не смієш!.. гвалт!

- И смеяться не стану! - І все стусанами: - Вот тебе! вот тебе!..

- Гвалт! - кричить стара.- Ти думаєш, що як архирей тобі дядько, то ти і вбивати можеш? Убий! убий! в Сибіряку запруть!.. Там вже не їден з твоїх родичів золото копає, то й тебе туди ж попровадять!

Почувши ще й це, Тимоха рясу з себе, щоб не заважала, та тоді вже як махнув під бік, то стара й зуби стяла, лиш кевкнуло. Кинулась Орися матір відірвати, а Тимоха чим запопаде, тим і верне: і горшками, і мішками; і ногами товче, і кулаками гатить. Підняла крик Орися: - Рятуйте, хто в бога вірує! убив маму, ще й мене хоче! - Вже давно стояло попід вікнами півсела хлоп’ят, там одна-друга молодиця,- мабуть, подивитись, чи й попи так б’ються, як і всі грішні,- стоять, ахають, охають, приказують: - Ох, лишко! так і мій! як ударить, то сама чую, що чуточку гірше, то й душа вискочить.

- Та де там! - друга каже,- цей, бач, як по-московськи, а твій не б’є під серце. І мій - що який уже, та й то не б’є проти серця!

- А мій то не зважа!

- А я від свого й дитиною не закриюся.

- Тільки без крові обходимось,- каже ще якась.

Спокійнесенько роздебендювали молодички і роздебендювали б, якби хлопці не підняли гвалту. Тоді молодиці врозтіч, і на їх місце прийшли чоловіки паніматок рятувати.

Вже здавна громада гула на Тимоху, а тепер і кури закричали.

- Що за приклад для наших дітей,- кажуть,- коли сам панотець таке витворяє! Ні вже! що не кажи, а треба кацапа в кацапщину. Що він розходився! Сього й слихом не слихати, а прийшлось видом видати!

І пан був лихої волі на його, і всі попи околишні хропли, сопли. Панотці через те найгірше, що він лаяв обливанцями та погорджав ними: - Што мне хахлы? на што мне ани, енти салаеды, галушники! - Всім бажалось викишкати його, і тільки приключки чекали. Доки ж був його дядько на архирействі, то брались - і руками не здвигали: - Що ж, кажуть, архирей йому дядько, то ще нам біда буде. Проти вітру попілом не кидати.- Та збулось Антосьове слово: архирея взяли. На другого - то притих би, як надворі перед тучею; а Тимосі й байдуже. Кому-кому, а жінці найбільше припадало. І громаді нелегко було, бо дер з живого і з умерлого. Всім було не по душі з Тимохою знатись; то й постановили, щоб, куди б не йшло, а його збути. Як от і приключка знайшлась. В Солодьках не було великого дзвона на дзвіниці. Був там якийсь, та громада хотіла більшого, голоснішого, і почали складку. Йшла вона ще за о. Гервасія років з кілька; хто що міг, давали, і зібралось більш п’ятисот карбованців, поки Тимоха здумав розпорядитись по-свойому. Не куди й дів ті гроші, а купив дзвін; та вже й тим скривдив громаду, що зробив своїм богом. А тут ще й дзвін вдався, як череп’яний, бо на якийсь десяток карбованчиків таки захрясло в панотця. От зібралась громада перед школою раду радити, і Тимоху попросили.

- Што? я? Врете вы, хахлы некрещеные! - закричав він. І того досить, що хахлом назвав, щоб подолян не вибачив; а він ще й: брешете,- гука.

- Та що воно - «брёш»?, як-то - «брёш»? - загули з гурту.- Хіба ми що, щоб нам брехню завдавати? Та цього й пан дідич не зробить!

- Брешіть лучче ви! - вихопивсь один розумний чоловік і всій громаді голова,- бо ви один душею на все Поділля, а може й далі; нас же ось перед вами, вибраних громадою, більш тридцять чоловіка. Нам ніхто не сміє бренькати.

Не думавши, Тимоха підскочив до його та як затопить у вухо.

- О, сучий же ти син! зарізака! бач його! - каже битий, і хап! та й закинув йому рясу на голову. Громада добре знала Дениса - так битого звали - то тільки Тимоха дав йому по щоці, як і розбіглись, щоб свідка не було. А як дійшло до діла, то помічники знайшлись. Тимоха тріпавсь, та куди йому, грішному! Насіли, як годиться, по-чеськи: «Голова, кажуть, свячена, то її накрити!»… І накрили та й вчистили з п’ятдесят - не було чим, то мотузом. Поки Тимоха розмотавсь, поки що, то коло його ні духу живого. Глянув, ошельмований, круг себе, і не маючи на кім злість зігнати - трах! трах! - побив вікна у школі. На це і свідки знайшлись, сам пан дідич над’їхав.

- А что вы, księże,- каже,- уже за скольщика обобрались? - І, не чекаючи одвіту, додав: - Та струментув не имеете, что крев так юшить…

Не озвавсь Тимоха, лиш очима лупнув та й скочив через тин у свій город, там через другий у подвір’я і дома насів жінку: чому не йшла боронити.

На тім не покошилось, що вибили Тимоху; ще попросили дяка, щоб настрочив супліку до архирея, а один з громади диктував, а всі слухали і все: «так-таки, так!» або: «це не так!»… «і цьому правда!»…

Все прописали: що Тимоха б’ється з громадою і дома, і тещу б’є, поганий приклад дає, і жінку товче, аж убити хоче, бо й кричить: «Уб’ю, а сам на Сибір піду»; і п’янствує, і в школі вікна побив. Йому добре бити,