Читати книгу - "Неоднаковими стежками, Нечуй-Левицький"

на вечірній чай. Старі привіта­ли Нек­ра­ше­ви­ча радісно і ввічли­во.

- Ну та й за­гу­ля­лись же ви вдвох! Ми вже ду­ма­ли, що ви дре­ме­ну­ли ку­дись за гра­ни­цю на теплі во­ди, - ска­зав ста­рий в жар­ти.

- Гуляли та на­гу­лю­ва­лись, аж ос­то­гид­ло, - про­мо­вив Нек­ра­ше­вич.

- Це ме­не кра­вець за­дер­жав так дов­го, - обізвавсь Ми­шук.

- Аж де­сять день шив би один сіртук та ще інше там? - спи­та­ла Ме­ла­ся.

- Атож! - обізвав­ся Ми­шук і за­мовк. І Ме­ла­ся не роз­мов­ля­ла більше ні з ким, на­ду­лась, а на Ми­шу­ка навіть і не ди­ви­лась. Во­на на­су­пи­ла бро­ви й мовч­ки пи­ла чай. З тем­них очей не­на­че ви­зи­рав су­во­рий батьківський пог­ляд, який бу­вав у батька в той час, ко­ли він був чимсь стур­бо­ва­ний або збу­ре­ний. Ми­шук ба­ла­кав ве­се­ленько, оповідав за знай­омих ки­ян і все ско­са пог­ля­дав на Ме­ла­сю: він ба­чив, що на її чолі хма­риться, не­на­че на­со­ву­ються все чорніші та сумніші хма­ри, і пе­ред­по­чу­вав, що не­за­ба­ром бу­де або туч­ний дощ, або й страш­на за­ли­ва, кот­ра ро­бить прірви в греб­лях.

Некрашевич, на­пив­шись всмак чаю, за­раз од'їхав. Старі пішли по­раться. Ме­ла­ся зос­та­лась з Ми­шу­ком і все сиділа мовч­ки, на­пин­дю­чив­шись та на­дув­шись.

- Ти був у Києві, і я бу­ла, та тільки оце по­зав­чо­ра вер­ну­лась до­до­му, - ска­за­ла Ме­ла­ся з лу­ка­вим осміхом.

- Невже ти бу­ла в Києві! Не пой­му віри. Це ти, ма­буть, піднімаєш ме­не на смішки, що я так дов­го зад­ляв­ся в Києві.

- Ба бу­ла й те­бе ба­чи­ла. Ти де­сять день справ­ляв якусь там сірту­чи­ну й жи­лет­ку, а я гу­ля­ла в Ша­то нап­ро­па­ли та бен­ке­ту­ва­ла на ве­ранді в кур­залі сли­ве що­ве­чо­ра аж до біло­го дня, - го­во­ри­ла Ме­ла­ся.

- Це ти жар­туєш. Еге, ти сер­диш­ся, що я так дов­го за­га­яв­ся в Києві? Прав­да, ти тро­хи сер­диш­ся на ме­не? Але не я ви­нен, а кра­вець та й… Нек­ра­ше­вич. То він чеп­ляв­ся до ме­не та дов­го не пус­кав. Та й нас­тир­ли­ва ж це лю­ди­на, отой гультяй!

- Кравець та Нек­ра­ше­вич, та ре­жи­сер з опе­рет­ки, та ще хтось, - го­во­ри­ла Ме­ла­ся ніби наз­до­гад.

- Який це ре­жи­сер з опе­рет­ки? Чо­го б це він був при­чи­ною моєї за­гай­ки в Києві? - спи­тав з ди­ва Ми­шук.

- А то­го, що не пус­кав те­бе та все ба­вив бен­ке­та­ми на ве­ранді в Шаті в то­ва­ристві гар­них гультяй­ок-співа­чок. А ба, я бу­ла в Києві!

Мишук закліпав очи­ма, якось за­мор­гав бро­ва­ми й віями од здо­гадів.

- Це, ма­буть, тобі пи­са­ла Лю­ба за ці усякі майські гу­лян­ки в Шаті, а ти й ме­не ту­да при­лу­чи­ла, - ска­зав Ми­шук, тро­хи зам'явшись та за­ме­ту­шив­шись на стільці.

- Яка там Лю­ба пи­са­ла. На свої очі ба­чи­ла! - ска­за­ла Ме­ла­ся і вту­пи­ла в йо­го ли­це свої ясні до­пит­ливі очі.

- І охо­та ж тобі піднімать ме­не на сміх та жар­ти. Я вто­мив­ся од біга­ни­ни, здо­ро­жив­ся, ізнемігся, а во­на з жар­та­ми.

- Добре здо­ро­жив­ся. Ще б пак не зне­мог­тись, бен­ке­ту­ючи в Шаті сли­ве що­ве­чо­ра, по­ки й по­ча­ло дніти над­ворі. Та ще в та­ко­му приємно­му то­ва­ристві, як Камілла-Ди­во, та якась чор­ня­ва пан­на з ви­со­ки­ми бро­ва­ми, та німець ре­жи­сер, що сиділи ок­ро­ми од публіки в кут­ку за опрічним сто­лом…

«Одже, ма­буть, лу­ка­ва Лю­ба ба­чи­ла ме­не на ве­ранді та й за все чис­то нашк­ря­ба­ла оцій ду­ринді в листі», - ду­мав Ми­шук і по­чав од здо­гадів ло­ви­ти гу­ба­ми сво­го ву­са та смок­тать йо­го.

- Це тобі хтось на­дер дерті пе­ром з Києва, на­мо­лов бре­хеньок. Ве­че­ря­ли ми раз з Нек­ра­ше­ви­чем на ве­ранді - це прав­да. Але за яких це Камілл-Див та акт­рис з ви­со­ки­ми бро­ва­ми нап­лес­ка­ли тобі? Мо­же, десь побіч нас і сиділи якісь співач­ки чи акт­ри­си. Чи то ж пак їх ма­ло там веш­тається на ве­ранді. Там де не сту­пи, то й нас­ту­пиш на хвіст якій-не­будь Каміллі-Ди­ву. Лю­ба ме­ле! ме­ле й ше­ре­тує тобі нісенітни­цю, а ти й віри пой­ня­ла, бо ду­же ймовірна зро­ду.

І він при­су­нувсь до Ме­ласі ближ­че, об­няв її за шию й хотів цмок­нуть у чо­ло. Ме­ла­ся рап­том од­хи­ли­ла го­ло­ву й од­су­ну­ла далі од йо­го сво­го стільця.

- Я, мо­же, і ймовірна, але те­пер ти в ме­не обез­довіре­на лю­ди­на! - крик­ну­ла Ме­ла­ся.

- Та чо­го це ти дур­но кри­чиш на ме­не! Це тобі хтось по­набріху­вав на ме­не. Хто б це був та­кий? - пи­тав Ми­шук, по­то­па­ючи дум­ка­ми в здо­га­дах та заздріван­нях.

- Сама усе до­чис­та ба­чи­ла. Про­ти те­бе сиділа Камілла-Ди­во з ку­де­лею ру­до­го во­лос­ся на го­лові, прит­ру­ше­но­го срібни­ми блискітка­ми та срібною пуд­рою. Во­на бу­ла в бла­китній сукні. А ко­ло неї сиділа чор­ня­ва акт­ри­са з ви­со­ки­ми бро­ва­ми. А ко­ло те­бе по один бік сидів ре­жи­сер німець, пос­тав­ний ру­ся­вий кра­сунь, а по дру­гий бік стир­чав Нек­ра­ше­вич, не­на­че чорт на ку­пині, та ще якісь дві чор­няві пан­ни. Та й ве­се­ло ж вам бу­ло! Пан­ни ре­го­та­лись та хи­хо­та­ли! Ма­буть, бу­ло ве­се­ле за­ли­цян­ня…

«Була в Києві, хо­ди­ла за мною на­зирці слідком і на свої очі все ба­чи­ла… Ото ка­торж­на! Та­ки вислідку­ва­ла… Ну та й уб­рав­ся ж оце я по самісінькі ха­ля­ви! А! ууу…» - ду­мав Ми­шук і по­хи­лив го­ло­ву.

- Ми раз ве­че­ря­ли в Шаті на ве­ранді. Це прав­да. Що ж тут та­ко­го по­га­но­го. Ком­панія сиділа і ве­че­ря­ла, а я прис­тав ви­пад­ком до гур­ту, бо по­ба­чив за сто­лом Де­ми­да Ива­но­ви­ча Нек­ра­ше­ви­ча. Ні, справді: чи ти бу­ла в Києві, чи це тільки ти пус­каєш ма­ну? - спи­тав Ми­шук, вип­ру­чу­ючись ніби з сільця.

- Авжеж бу­ла й гу­ля­ла, і дов­го гу­ля­ла, бо й я лю­ди­на немірна в усьому й не­помірко­ва­на; «Що то мені за гу­лян­ня - за во­ро­та та й вер­тан­ня? Ото мені по­гу­лять - три дні в хаті не бу­вать!» - од­повіла наз­до­гад Ме­ла­ся сло­ва­ми на­род­ної пісні. - Гу­ляв ти, гу­ля­ла й я. Тільки ти гу­ляв на не­за­роб­лені гроші.

- Як то не­за­роб­лені? Хіба ж я вдо­ма нічо­го та­ки не роб­лю? Ад­же ж я тов­чусь на полі, або на луці, або на ле­ваді сли­ве щод­ня! Як то мої грощі не­за­роб­лені? - го­во­рив вже з при­тис­ком Ми­шук.

- Наробив ти ба­га­то діла! Ку­ди ж пак! По Києві то швен­дяв де­сять день вщерть! За це я доб­ре дізна­лась, - вже ре­пе­ту­ва­ла Ме­ла­ся. - Пев­но, хо­див на за­робітки на «дар­мо­лежівку» та про­хо­див де­сять день і вер­нув­ся з по­рожніми ру­ка­ми. В Києві в те­бе од­на «дар­мо­лежівка», а в Нек­ра­ше­ви­ча дру­га. От що!

- Дарма! Не­хай бу­де й по-твоєму. Але ти ж не по­вин­на та­ки ка­зать, що я до­мую та бай­ди­ки б'ю. Лю­дині тре­ба ро­бить, тре­ба й од­по­чи­ти; тре­ба й по­гу­ля­ти й на­гу­ляться всмак хоч вря­ди-го­ди.

- Роби, та