Читати книгу - "Повія, Мирний"

пташ­ка, та ве­ли­ку си­лу має! Не лю­би, Хрис­те, нi­ко­го й нi­ко­ли. Хай йо­му гас­пид!.. По­кiй по­з­бу­деш, сон поз­бу­деш, їсти за­бу­деш, а на­кiн­цi - ще й об­ду­рить те­бе, отак як оце й ме­не, дур­ну!

- Хто ж вас об­ду­рив, тi­точ­ко?

- Багато ка­за­ти, та ма­ло слу­ха­ти!.. Чи ма­ло хто ме­не не ду­рив? Як­би на них, ду­рис­вi­тiв, та ви­ли­лись тi сльози, що я їх за один раз вип­ла­ка­ла, то во­ни б у їх з го­ло­ва­ми своїми по­то­ну­ли! А чи раз же то бу­ло? Бо­же, бо­же! I на­що ти дав ме­нi та­ке сер­це кля­те?.. А нi­чо­го з ним не по­ро­биш. Та­ка вже, вид­но, моя до­ля гiр­кая! А мо­же, до­ля та­ка як i слiд бу­ла, та па­ни на та­ку путь на­пу­ти­ли.

- Якi па­ни? - спи­та­ла Хрис­тя.

- Не знаєш? - пе­ре­пи­та­ла Мар'я. - Свої… Я панська бу­ла. Та, вид­но, ти нi­чо­го не знаєш. А я?.. Сам чор­тя­ка не звi­дав то­го, що я звi­да­ла!.. Чо­го тiльки не бу­ло в моєму жит­тi? - по­ду­мав­ши, ска­за­ла Мар'я i по­ча­ла роз­ка­зу­ва­ти.

- Ми бу­ли крi­па­ки. Нас не­ба­га­то бу­ло: батько, ма­ти та я - от i вся сiм'я. Жи­ли ми в Якiв­цях - се­ло та­ке. Ти не ди­вись, що я те­пер та­ка ста­ла - пос­та­рi­ла, по­нiк­чем­нi­ла; а замоло­ду­ бу­ла кра­си­ва, швид­ка, ве­се­ла… i на язик гост­ра. Все се­ло тi­ши­ло­ся моїми ви­гад­ка­ми, всi хлоп­цi й дiв­ча­та но­си­ли прiз­ви­ща, що я їх, бу­ва­ло, на­даю. Огонь бу­ла - не дiв­ка!.. Ма­ти лю­би­ла ме­не - ду­шi не чу­ла. Бу­ва­ло, де забар­юся - уже i кло­пiт, i сльози. Де ж? Од­ним од­на ди­ти­на!.. Мо­же, i батько лю­бив, та за пан­щи­ною нi­ко­ли бу­ло йо­му те показ­увати. Бу­ва­ло, як по­же­нуть на ро­бо­ту, то за мi­сяць хi­ба раз до­до­му на­вi­дається. Вiн бон­дар був i все в пансько­му дво­рi i кис; а ма­ти од­на зо мною. Батько був су­хий, ху­дий, за­мо­ре­ний; приїде, бу­ло, до­до­му - та й зля­же. Ма­ти возькається з хво­рим, а я со­бi ви­гу­люю… Ви­гу­ля­ла­ся та­ка здо­ро­ва, ог­ряд­на! От ти тро­хи на­га­дуєш ме­не со­бою… Ме­нi уже сiм­над­ця­тий пi­шов. Хлоп­цi бi­ля ме­не, як хмiль ко­ло ти­чи­ни, в'ються; а най­па­че Буд­нен­ко Ва­силь. Чор­ня­вий, ку­че­ря­вий: кар­ти­на - не хло­пець! Лю­ди ка­за­ли: от би спа­ру­ва­ти - на сла­ву бу­ла б па­ра!.. Во­но б, мо­же, так i ста­ло­ся, та… Ба­ть­ко усе хи­рiв, каш­ляв та так, як свiч­ка, тав. На но­гах i вмер, сер­деш­ний. Ну, звiс­но, пiс­ля смер­тi батько­вої кло­по­ти, тур­бо­ти. Во­но як­би Ва­силь смi­ли­вi­ший, то ми, мо­же б, i поб­ра­ли­ся; тiльки вiн жде, по­ки батько­вi рiк вий­де. Ме­нi-то вiн ска­зав так, а ма­те­рi - нi сло­ва… Жду я то­го ро­ку. Про­й­шло уже два мi­ся­цi. Ко­ли се при­хо­дить до нас дi­дич з дво­ру: "То­бi, Яв­до­хо, на­каз: пе­ре­би­ра­тись з доч­кою у двiр; а сю­ди з дво­ру Яки­мен­ка пе­ре­ве­дуть…" Гос­по­ди! що ми то­дi з ма­тiр'ю по­поп­ла­ка­ли та по­пок­ля­ли свою до­лю! А лю­ди в один го­лос: оце ж про­па­ла Мар'я! оце рехт їй!.. Ма­ти пла­че, по­би­вається, а ме­нi - страш­но так. Не дай, гос­по­ди, по­вi­сять або утоп­лять; а жи­ти ж то так хо­четься! Во­но б, мо­же, i кра­ще бу­ло, як­би уто­пи­ли або по­вi­си­ли: мен­ше го­ря зна­ла б. Нi ж, бач, i до­сi по свi­ту во­ло­чу­ся! Пе­реїха­ли ми в двiр. У дво­рi щось жiн­ки та дiв­ча­та мiж со­бою пе­ре­шiп­ту­ються, див­ляться на ме­не та ус­мi­ха­ються. А ма­ти од­но - пла­че…

- Не плач, ста­ра, - як за­раз чую го­лос ко­ва­ля Спи­ри­до­на. - Он у те­бе доч­ка як кар­ти­на: не дасть в об­ра­зу! Ви­ку­пить пе­ред па­ном. Ще й на­го­ро­ду од­бе­реш за те, що ви­ко­ха­ла та­ку.

Усi так i за­ре­го­та­лись, а ма­ти ще ряс­нi­ше за­ри­да­ла! А я стою ко­ло ма­те­рi, як чме­ле­на: страш­но ме­нi i на лю­дей гля­ну­ти; а сер­це - як не вис­ко­че!

Коли се ка­жуть: пан iде. Усi розс­ту­пи­ли­ся, кла­ня­ються. Пе­ред на­ми, мов з-пiд зем­лi, ви­рiс пан - гор­ба­тий, кривоно­гий, та­ран­ку­ва­тий, ще й з бо­ро­дою, як у жи­да.

- Ану, де та кра­са­ви­ця? - пи­тає. Уп'яв у ме­не свої ма­нюсiнькi ми­ша­чi очi з-пiд нас­тов­бур­че­них ру­дих брiв - я так i обiм­лi­ла; гля­ну­ла на ма­тiр, а во­на, як стi­на, бi­ла.

- Нiчого, нi­чо­го, - ка­же пан, ус­мi­ха­ючись своїми гни­ли­ми зу­ба­ми. - На­ря­дiть доч­ку як слiд та й у гор­ни­цi; а ма­ти й на кух­нi пос­лу­же. Ма­ти в но­ги.

- Паночку, ле­бе­доч­ку!.. - про­сить-ри­дає.

- Чого ти, - ка­же, - дур­на, виєш? Хi­ба твоїй доч­цi ху­до бу­де? Не бiйсь, ху­да не бу­де.

Мати як при­па­ла до йо­го нiг - та так i за­ко­лi­ла.

- Пiдведiть ста­ру, - при­ка­зує пан, - та про­вiт­рiть, а молод­у од­ве­дiть у гор­ни­цi. - Ска­зав - i пош­кан­ди­бав до бу­дин­ку.

Мене, не дов­го ду­мав­ши, два чо­ло­вi­ки - хiп пiд ру­ки! - та в гор­ни­цi так i пом­ча­ли. Там пе­ре­да­ли ме­не якiй­сь кур­но­сiй, пи­ка­тiй ба­бi. Та вiд­ве­ла ще да­лi, по­ча­ла вговорюва­ти,­ щоб я не бо­яла­ся, що ме­нi тут доб­ре бу­де. Ве­лi­ла скидат­и ту оде­жу, в якiй я прий­шла, а на­дi­ва­ти ту, яку во­на вка­же… На­ряд­жа ме­не та все прих­ва­лює: яка я кра­си­ва та як я па­но­вi спо­до­ба­ла­ся. Як одi­ла ото, пiд­ве­ла до дзер­ка­ла: я упер­ше зро­ду у йо­го ди­ви­ла­ся. Як гля­ну­ла - i са­ма не своя ста­ла! Чи се я, чи не я? На­ряд­же­на, ро­зо­дi­та, як та па­няк­ка… То­го ж та­ки дня до­ве­ло­ся поп­ро­ща­ти­ся з своїм дi­ву­ван­ням!..

I Мар'я бо­лiс­но та гiр­ко за­ре­го­та­ла­ся. У Хрис­тi мо­роз про­бiг по­за спи­ною вiд то­го ре­го­ту.

- Ох, смiх те­пер, - сту­ля­ючи нит­ку пе­рер­ва­ної роз­мо­ви, по­ча­ла зно­ву Мар'я, - а то­дi не до смi­ху бу­ло. Як я то­дi пла­кала, як по­би­ва­ла­ся! Та все да­рем­но… Ме­не за­пер­ли в од­нiй ха­ти­нi i не пус­ка­ли нi­ку­ди, 3а цi­лий день у ме­не рiс­ки в ро­тi не бу­ло, а вве­чiр - пан зно­ву iде… Кри­во­но­гий, як змiя та, в'ється ко­ло ме­не. Так ме­не зло узя­ло! Гля­ну­ла я на нього, огид­ли­вiсть так i за­во­ру­ши­ла, зло так i пiдс­ту­пи­ло пiд сер­це, вже ж усьому, ду­маю, край бу­ва, та як ки­ну­ся на нього, як ухоп­лю за гор­лян­ку, так i впи­ла­ся пальця­ми! Ба­чу: по­си­нiв вiн, очi кров'ю на­ли­ли­ся… уси­ло­вується дих­ну­т­и. А я все дав­лю та при­ка­зую: "А що, пог­лу­мив­ся, а що нав­тi­шав­ся?" Якось вiн зiб­рав­ся з си­лою, пiд­няв ру­ку та як дав ме­нi у лi­ве ухо, - так у моїй го­ло­вi i пiш­ло в усi дзво­ни дзво­ни­ти!.. У го­ло­вi дзво­не, а в очах - тем­но-тем­но. Я не пам'ятаю, що да­лi бу­ло. Знаю, що як очу­ня­ла­ся я, то лежал­а на дош­цi