Читати книгу - "Нарис історії України. Том 2, Дмитро Іванович Дорошенко"

страшні репресії; московський цар поспішав терором знищити серед українського населення всякий дух опозиції.

В містечку Лебедині, куди трохи згодом була перенесена головна царська кватира з Глухова, було заложено спеціяльний суд над прихильниками гетьмана Мазепи. Як оповідає український хроніст, «багато старшин й козаків, запідозрених у прихильності до Мазепи, тому, що вони не прибули до Глухова на вибори нового гетьмана, вишукувано по домах і віддавано на ріжні тортури: колесували, четвертували, вбивали на палю, а вже зовсім за іграшку вважалося вішати й рубати голови. Тортурами примушували до того, що люди сами признавали себе винними, а потім уже їх карали смертю». Хроніст наводить число 900 замучених таким способом у Лебедині прихильників гєтмана Мазепи. Але разом із терором проти тих, хто вже відпав від царя, цілий дощ милостей і нагород посипався на голову тих, хто відразу виявив свою льоялність. Та козацька старшина, яка прибула по першому царському наказу до Глухова на вибори нового гетьмана, щедрою рукою була обдарована грамотами на земельні маєтки; за кілька день було спечено десятки й сотні богатих поміщиків. Навіть автор хвалебних од, новгород-сіверський піп Заруцький, який ще недавно писав оди на честь Мазепи, а тепер поспішився скласти вірші, де осуджував Мазепу як «зрадника», дістав у дарунок від царя ціле село. Всі маєтності мазепинців були оповіщені сконфіскованими й роздавалися тим, хто своєю появою в ставці царя заявив свою вірність. Нагороджувалися і такі, хто зробив донос на когось, що він є таємний або явний прихильник Мазепи. Це довело до справжньої оргії доносів: усе, що було найгіршого в українському суспільстві, виплило тепер наверх і старалося використати момент, щоб збагатитись або зробити службову карієру. Серед українського громадянства були посіяні зерна страшної деморалізації, яка довгі десятки років потім давала себе відчувати. Не тільки самі українці, які в слушний момент зуміли засвідчити свою «вірність», діставали царські подарунки з запасу сконфіскованих маєтків; московські генерали й міністри: Мєньшіков, Ґоловкін, Долгоруков, Шафіров, Шереметев, усі ці відомі співробітники царя Петра поробились українськими поміщиками, діставши великі земельні лятифундії.

Такі були перші реальні наслідки переходу Мазепи на бік шведів і звязаної з цим переходом політики царя Петра супроти України. Тимчасом військові події розвивались. Карл спішив далі на південь, щоб мати змогу ввійти в контакт із Кримом і Туреччиною. Його агенти вже давно вели переговори з турецьким урядом, стараючися втягнути його в війну з Москвою. Французька дипломатія енергійно піддержувала шведські старання. Але наступала зима й перепинила на деякий час похід. Шведи розложилися в північній Полтавщині. Московське військо ввесь час стежило за ними й старалося тривожити їх дрібними нападами. Зима 1708-9 року була надзвичайно жорстока, й шведи, дарма що вони, як діти півночі, не так боялись холоду, понесли тяжкі втрати від морозів. Кілька тисяч людей загинуло й цим зменшило й без того вже ослаблену шведську армію. На початку 1709 року, саме в люті морози, Карл із своєю кіннотою почав наступ у глиб Слобідської України й так розторощив московську кінноту, що вона на довший час утратила свою боєздатність, але тут несподівано наступила відлига, все вкрилося водою, й операції мусіли припинитись. Тимчасом московські ґенерали почали тривожити залишені на зимових кватирах шведські частини, й Карл повернувся назад. Тероризована москалями Україна держалася пасивно, хоча в тих місцях, де стояли шведи, населення ставилось до них прихильно, тим більше, що шведські війська з наказу короля поводилися з українцями дуже добре. Одинока поміч, яку Карл досі мав від свого українського союзника, це кілька тисяч козаків, яких привів із собою Мазепа. Але ранньою весною 1709 р. на бік шведів перейшло Запорожжя. Ввесь час гетьманування Мазепи запорожці стояли в укритій або навіть у явній до нього опозиції. Але коли настав рішучий момент, вони пішли за гетьманом. Можна думати, що значну ролю в цьому відограв кошовий отаман Костянтин Гордієнко, великий український патріот і ворог Москви. Вже восени 1708 р. запорожці заявили про свою солідарність із гетьманом. Цар Петро поспішив вислати на Січ великі гроші, щоб підкупити запорозьку старшину, але з цього нічого не вийшло, і вже в березні 1709 р. кошовий Гордієнко привів до головної шведської квартири 8.000 запорожців. Це було дуже на руку шведам, бо якраз вони мали велику потребу в кавалерії, яка була в них дуже знищена в часі зимової кампанії. Запорожці за посередництвом гетьмана Мазепи склали з шведським королем формальну умову: король зобовязувався помиритися з царем не інакше як на умові, що Україна й Запорожжя, будуть визволені зпід Москви. В той час, як запорожці вели ці переговори в головній, кватирі короля, відділ запорожців розбив московського генерала Шаумбурґа під містечком Нехворощею. Запорожці привели до короля кілька сот полонених москалів. Це був доказ того, що в запорожцях шведський король здобув собі корисних союзників.

Але приєднання запорожців було останнім успіхом шведів на Україні. Далі справи їх пішли щораз гірше. Переговори з турками посувалися дуже мало вперед, і тільки татари готові були виступити проти москалів по стороні шведів. Дуже добре розуміючи небезпеку з татарського боку, цар Петро вислав весною відділ свого війська, якому вдалося зайти запорожцям у зади, взяти й зруйнувати їх Січ, що була над річкою Чортомликом, а також зруйнувати запорозьку кріпость Переволочну, вище порогів, там, де Ворскла впадає в Дніпро. Тут було знищено всю річну фльотилію запорожців, що мало свої фатальні наслідки, бо унеможливило пізніше шведам переправу через Дніпро. Зруйнування Переволочної було ударом, що був рівний зруйнуванню Батурина. При здобутті Січі й Переволочної повторилися й страхіття Батурина: всіх козаків і загалом усе населення, яке попало в руки москалів, москалі замордували найбільш варварським способом.

В початку травня шведська армія пересунулася далі на південь до лінії Ворскли й тут облягла кріпость Полтаву. Облога тягнулася дуже мляво. Як думають найновіші шведські дослідники, метою Карла було за всяку ціну втягти московську армію в ґенеральний бій: він дуже добре розумів, що в умовах війни на широких східньо-европейських рівнинах не мало значіння ані маневрування, ані захоплення того або іншого пункту, ані опанування якоїсь території; важно було нанести рішучий удар і знищити головні сили ворога. В даному разі це було ще настільки важніще, що в разі успіху зараз же появлялися нові союзники: виступили б проти царя татари й турки, а може й недавно лише втихомирені донські козаки, та й сама Україна після того, як її залишили б москалі, могла вся приєднатися до шведів.

Ці міркування, на думку шведських істориків, і привели