Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

тільки дещицю Скіллу. Не був певний, чиє недобре передчуття я зненацька відчув, — своє власне чи Веріті. Відкинув цю думку і зайнявся своїм завданням.

На мій жаль, небагато було тут такого, з чим я міг би попрацювати своїми отрутами. Міг би використати помаду, але це радше вб’є не Регала, а того, хто чеше йому волосся. Кадильниці містили переважно попіл. Як додам туди чогось, його викинуть разом із попелом. Камін у кутку кімнати вичищений на літо, запасів дров не було. «Терпіння», — сказав я собі. Його спальня не може бути далеко, а там я матиму кращі можливості. Тим часом я обробив його щітку для волосся однією зі своїх найсильніших мікстур, а в те, що зосталося, занурив стільки його сережок, скільки зміг. Останні краплі додав до флакончиків з парфумами, правда, не дуже сподіваючись, що він виллє на себе достатньо, аби від них померти. До пахучих хусточок, складених у шухляді, я додав спори ангела смерті, отруйного гриба, який наповнить його передсмертні години галюцинаціями. З найбільшою приємністю попудрив зсередини чотири пари його рукавичок порошком кореня смерті. Саме цю отруту Регал використав проти мене в Горах, вона, найімовірніше, була причиною нападів, що час від часу переслідували мене відтоді. Я сподівався, що власні напади він вважатиме такими ж кумедними, якими йому здавалися мої. Вибрав три сорочки, про які подумав, що це його улюблені, обробив їхні комірці та манжети. У каміні не було дерева, але я мав отруту, що добре змішувалася зі слідами попелу та сажі на цеглинах. Щедро їх оббризкав, ану ж, коли в каміні палатиме вогонь, випари дістануться Регалового носа? Саме вкладав отруту до капшука, коли почув, як у дверному замку обертається ключ.

Я тихо зайшов за ріг шафи і став там. Чекав, уже з ножем напоготові. Мене охопив смертельний спокій. Тихо дихав, ждучи, сподіваючись, що щаслива доля приведе до мене Регала. Натомість це був ще один стражник у Регалових барвах. Чоловік упхався до кімнати і швидко її оглянув. З роздратуванням на обличчі сказав:

— Тут було замкнено. Нікого нема.

Я чекав, доки його напарник відповість, але він був сам. Якусь мить стояв нерухомо, тоді підійшов до відчиненої шафи.

— Дурня. Гаю тут час, а він собі втече, — пробурмотів стражник сам до себе, але витяг меча й ретельно потикав ним усередині, за вбранням.

Коли схилився, щоб дістати далі вглиб шафи, я побачив у дзеркалі навпроти відображення його обличчя. Нутрощі мої перетворилися на воду, потім спалахнула ненависть. Я не знав його імені, але це глузливе обличчя назавжди закарбувалося в моїй пам’яті. Він належав до особистої сторожі Регала. Був при тому, як мене катували, мав засвідчити мою смерть.

Думаю, стражник побачив моє відображення тоді ж, коли я побачив його. Я не дав йому часу оговтатися, відразу кинувся на нього ззаду. Вістря його меча заплуталося в одязі з Регалової шафи, він не встиг його витягти, як мій ніж уже встромився йому в низ живота. Я затис передпліччям його горло, щоб мати опору, і провів ножем, патраючи його як рибу. Він роззявив рота, збираючись крикнути, а я випустив ножа і вдарив його долонею в обличчя. Якусь мить тримав його, тим часом його нутрощі вилилися крізь зроблений мною розтин. Коли ж відпустив, стражник упав, його безгучне волання перетворилося на стогін. Він не випустив свого меча, тож я наступив йому на долоню, ламаючи пальці, що вчепилися у руків’я. Він трохи перекотився на бік і дивився на мене крізь біль і шок. Я опустився на одне коліно поруч із ним, наблизив до його обличчя своє.

— Фітц Чівелрі, — тихо промовив я, дивлячись йому в очі, аби впевнитися, що він зрозумів. — Фітц Чівелрі.

Вдруге за цю ніч перерізав горло. Це вже було зайве. Коли він помер, я витер ножа об його рукав. Підвівшись, відчув дві речі. Розчарування, що він помер так швидко. І враження, наче хтось торкнувся струни арфи, видавши звук, який я почув якимось іншим органом, не слухом.

Вже наступної миті я відчув, як мене заливає хвиля Скіллу. Вона несла з собою тягар жаху, та цього разу я розпізнав, що це, і знав його джерело. Я стояв перед ним у всеозброєнні, моя оборона була нездоланною. Майже відчув, як він розприскується і обпливає мене. А все-таки мені здалося, що навіть цю дію хтось десь читає. Не треба було здогадуватися, хто це. Вілл відчув обрис мого опору. До мене докотилася луна його тріумфу. На мить я закам’янів від панічного страху. Тоді заворушився, сховав ножа в піхви, підвівся. Прослизнув крізь двері і вийшов до все ще порожнього коридору. Я мав небагато часу, щоб знайти нову схованку. Стражник ніс у своїй свідомості Вілла, тож він бачив цю кімнату й мене так само виразно, як той умирущий. Я відчував його скіллення, наче звук рога, що підіймає стражників і пускає їх, як псів по лисячому сліду.

Я тікав, а якась моя частка з безперечною певністю знала, що я вже мертвий. Я ще можу якийсь час переховуватися, але Вілл знає, що я в палаці. Досить перекрити всі виходи й розпочати систематичний пошук. Я побіг коридором, повернув за ріг, піднявся вгору сходами. Міцно тримав стіни Скіллу, обхопивши ними свій маленький план, наче коштовний клейнод. Я маю знайти Регалову кімнату і все там отруїти. Тоді сам піду шукати Регала. Якщо стражники знайдуть мене першими, що ж, я поведу їх у веселу погоню. Вбити мене вони не зможуть. Не з усією тією отрутою, що в мене була. Сам відберу собі життя. Не дуже мудрий план, але єдина альтернатива — здатися.

Тож я побіг далі, минаючи чергові двері, нові статуетки з квітами, нові завіси. Всі двері, які я торсав, були замкнені. Я вчергове повернув і раптом знову опинився на сходовому майданчику. На якусь мить відчув втрату орієнтації. Намагався прогнати це відчуття, але паніка наростала в моїх думках, як чорна хвиля. Скидалося, що це ті самі сходи. Але я знав, що не повертав стільки разів, аби до них повернутися. Поспіхом минув сходи, знову пробігав повз двері, чув крики стражників унизу, а всередині мене, викликаючи млості, наростала певність.

Це Вілл підім’яв під себе мою свідомість.

Голова паморочиться, щось тисне на очі зсередини. Я похмуро встановив свої ментальні стіни заново. Швидко повернув голову, якусь мить усе мені двоїлося. «Димок?» — міркував я. Не мав опірності проти того дурману, який любив Регал. Проте це здавалося чимось більшим, ніж запаморочення, викликане димком, чи задоволення від веселої бруньки.

Скілл — могутнє знаряддя в руках майстра. Я був із Веріті, коли принц використовував його проти червоних кораблів, збиваючи стернового з пантелику так, що той повертав власний корабель на скелі. Або переконував навігатора, наче він не минув ще потрібної точки на березі, тоді як та давно вже була позаду. Чи викликав страх і сумніви в серці капітана, коли той рушав на битву. Або зміцнював запал і відвагу команди корабля, що по-дурному плив у самісінький центр бурі.

Чи довго Вілл працював зі мною? Привабив мене сюди, на цю зустріч, тонко впевнивши, що ніхто не сподівається мого приходу?

Я змусив себе зупинитися біля наступних дверей.