Читати книгу - "Сердечна терапія"

відкрила повідомлення і завмерла, ще не усвідомлюючи сенсу прочитаного.

«Мамо, де ти? Тато помер! Ми в лікарні №...»

Літери розпливлися у неї перед очима, повідомлення здавалося дурним недоречним жартом, жорстокою перевіркою на довірливість, чимось чужорідним із іншого виміру буття...

Антоніна машинально перевірила вихідні дані повідомлення. Значилося, що отримано його вчора о 22-й годині.

— Господи... — прикрила рот долонею Антоніна.

51

Пан Ігор все ж таки вмовив Яну скуштувати японської кухні. Запевнив, що це дуже здорова їжа, цілком придатна навіть для прооперованих.

— Особливо суп місо! — показував він пальцем на кольорову картинку в меню. — Я куштував його колись у відрядженні в Кореї, там розповідали, що його неодмінно дають породіллям, матерям-годувальницям та хворим для відновлення сил. Начебто нічого там такого складного, але кунжутна олія, водорості, морепродукти, паста місо — все це справляє такий ефект — ух!

Професор усміхнувся до Яни, а та, зачарована його несподівано енергійною розповіддю, кивнула:

— Ну, добре, давайте вже ваше місо, бо суші та роли я куштувала й не раз, а на супи якось ще не наважувалася.

Ігор глянув на дівчину, що сиділа навпроти нього за столом, і відчув хвилю ніжності, яка охопила його. Йому хотілося піклуватися про неї, говорити із нею, десь блукати містом, слухати її розповіді, розповідати самому, кудись їздити, щось відкривати для них обох нове... А ще захотілось обійняти її, притиснути до себе і захистити від усього світу, забрати собі і ніколи більше не відпускати...

Але замість цього він поклав меню на край столу, забрав таку саму карту у Яни, взяв її руки в свої і завмер, дивлячись у вічі цій молодій жінці, якої ще місяць тому взагалі не було в його житті. І не було б, якби не Соня Тютюнникова...

Соня... Так звали старшу сестру його львівського сусіда, шкільного приятеля Жорки. У шостому класі Ігор був у неї таємно закоханий. Саме тоді, коли Соня закінчувала школу. Він ішов слідом за нею того дня, коли Соня з подружками ходила до старого фотографа зніматися на шкільний альбом. У білому фартушку, з тугими косами, з ямочкою на щоці та бісиками в очах — вона була прекрасна! В Ігоря калатало серце та стискало низ живота, коли він думав про неї... Звісно, дорослим дівчатам було байдуже до таких пацанів, як він, їм подобалися актори кіно та дорослі хлопці-курсанти з Вищого військово-політичного училища. Ігор ні з ким не ділився своїм почуттям, навіть Жорці не міг про це розповісти — той би просто висміяв його. «У кого? В Соньку закохався? Та вона ж дурна, як пробка! Чи мені цього не знати!» — сказав би він, адже який молодший брат бачить у старшій сестрі об’єкт замилування?! Але завдяки дружбі з Жоркою Ігор і зміг зухвало поцупити ту чорно-білу світлину для її випускного альбому. А Соні довелося йти до фотографа і платити за нові відбитки зі збереженого ним негатива.

Потім шляхи їхні розійшлися, родина Тютюнникових опинилася в Ізраїлі, а з Жоркою він зустрівся якось у Німеччині. Там у пабі за пивом таки розповів йому, вже товстому та лисому, про своє перше кохання і про вкрадену світлину. І тоді ж дізнався, що Соня кілька років тому померла від раку. Так і лишилися Ігореві на згадку світлина та ім’я, які згодилися в безглуздому плані пробудити непробудне...

Усі ці думки промайнули в голові професора Соломатіна за кілька хвилин, поки він тримав Янині руки у своїх долонях. Але миловида офіціантка у кімоно підійшла записати замовлення, і від її появи луснули мильною булькою спогади, Яна забрала свої руки і склала їх на колінах. І це було не тому, що їй неприємно, а просто стало незручно перед юною офіціанткою років двадцяти, яка сховала в кутиках вуст посмішку і намалювала на обличчі найвищий ступінь уваги до клієнта.

Так подумав Ігор, замовляючи їжу та каву, хоч йому загалом було вже байдуже, хто і що про нього подумає. Серце його калатало, мов у молодості, як тоді від думок про Соню чи пізніше про Антоніну, яка здавалася йому такою недосяжно далекою від його наукового світу. І як він тоді насмілився освідчитися їй? І навіщо вона тоді згодилася?

Спогад про дружину шкрябонув десь у грудях, мов пінопластом по склу, і Ігор фізично відчув дискомфорт, але всміхнувся Яні і простягнув до неї одну руку долонею вгору. Яна поклала на неї свою.

Час відсунувся за скляні межі закладу японської їжі, люди за сусідніми столиками теж ніби розчинилися і перестали для них існувати, а дивна пара сиділа в очікуванні свого замовлення і розмовляла, здавалося б, ні про що. І їм було добре.

Потім Ігор навчав Яну їсти паличками суп місо, вибирати спочатку все, що можна звідти виловити, а потім випивати солонувату, із запахом йоду та кунжутної олії юшку. Розповідав, що в Японії голосно сьорбати вважається хорошим тоном, так ти демонструєш вдячність господарям за смачний обід. Розповів також, що чекає запрошення на наукову конференцію в Осаку з відвідуванням атомної станції у містечку Фукусіма. І додав, що мріє поїхати туди разом із нею.

Палички завмерли в повітрі, не донісши до Яниних вуст жмутик зелених водоростей, виловлених у піалі з супом.

— Не жартуйте так. Ви живете у світі ілюзій, — стримано промовила вона.

— Я не жартую. Якщо ви скажете мені, що згодні змінити ваше життя, я... я поговорю з Тонею, ми дорослі люди, вже виростили сина, що нас іще тримає? Ми зможемо культурно попрощатися, — Ігор втупив очі у круглий червоний паперовий ліхтарик, що висів біля вікна. — Я так думаю.

— Не знаю, — відповіла Яна.

— Не знаєте, чи зможемо ми з дружиною поставити крапку, чи не вважаєте мене гідним бути поруч із вами?

Щоки Яни спалахнули. «Ось і маєш вузол! Це тобі не те, що вислуховувати годинами чужі проблеми та наводити „пацієнта“ на шлях їх вирішення... Ось ти й сама, любонько, пірнула у чуже життя, вимастилася в ньому по самі вуха та ще й зачепило тебе за живе! От і спробуй тепер думати відсторонено, тверезо, ніби ти не всередині, а збоку! Чи хочеш бути з ним? Чи зможеш пройти через усе, що тому передує? Чи зможеш після цього себе поважати, ось так вчинивши зі своєю клієнткою? Ото ж! Але ж ось він поруч, такий надійний,