Читати книгу - "(не) Покірне Щастя, Джулія Рейвен"

Розділ 22.1.

Остання прогулянка піщаним пляжем затягнулася, день повільно котився до завершення. Західне сонце вкривало водну поверхню цупкою червоною ковдрою. З кожною наступною секундою небо змінювалося у барвах: червоне, рожеве, блакитне... Вечірня Одеса начебто сама прощалася з рудою бестією, тішачи її перед від'їздом барвистим краєвидом.

Маша годувала жирних чайок французьким багетом із місцевої пекарні та пила гарячий глінтвейн зі шматочками апельсина. Артем, як зазвичай, невдоволено бурчав поруч і на всі заперечення Маші, що його ніхто сюди не тягнув, починав бурчати ще більше. Потім наставало кілька хвилин тиші, розбавлених криком морських птахів та шумом прибережних хвиль, і все починалося по новій.

А Шура... Руда красуня куталася в картатий плед й неквапливо смакувала липовий чай із медом, який їй так люб'язно приготувала й узяла із собою Маша. У черговий момент її раптової і дуже настирливої турботи, в момент, коли жінка забувала, що Сашка і сама може подбати про себе.

Після новини про її вагітність вона не відходила від своєї подруги ні на крок, ніби Олександра була тріснутою кришталевою кулькою, якій терміново потрібен ремонт і спокій. А Маша, як ніхто інший, змогла б його гарантувати.

Жінка стежила за нею, щоб вона не перевтомлювалася. Не їла нічого шкідливого. Не курила, не пила алкоголь, не сиділа до ранку в інтернеті, не гуляла сама... Таких "не" з кожним днем ставало дедалі більше, і Шура трималася з останніх сил, щоб не зірватися на подрузі й наговорити їй зайвого. Бо це дуже дратувало. Вона, Олександра Рябцева, доросла і незалежна дівчина, беззаперечно слухається і виконує настанови Марії. Де це бачено?

Сашка підставила обличчя легкому солоному вітерцю і глибоко вдихнула. Вона хотіла б надовго зберегти в пам'яті цей аромат. Аромат морського бризу та її змін. У своє місто руда відьма повернеться зовсім іншою дівчиною. Тією, що пережила важке розставання і не зламалася. Навпаки, на противагу насмішці долі стала сильнішою, упевненішою, наче фенікс, що повстав із попелу. Але тільки з новим життям усередині. Маленьким і таким беззахисним, яким колись була сама Шура.

Дівчина мимоволі прикусила нижню губу й заплющила очі, уявляючи маленького рудого синочка, схожого на неї, з розсипом ластовиння на милому личку. По грудях від побаченої картини розтікалося неймовірне тепло. І все ще до кінця не вірилося. Невже вона скоро стане мамою.

Чи може в неї буде донька? Уява жваво малювала образи маленької принцеси в пишній сукні з бантом і двома пустотливими хвостиками. Темноволосої, із сірими очима, і однією ледь помітною ямочкою на правій щоці, як у тата... Тобто, Бориса.

Ім'я колишнього коханця гострим лезом полоснуло по живому й змусило Олександру зморщитися, немов вона швидко випила міцної текіли й запила її лимонним соком. Все-таки, вона лукавила. Як би руда красуня не старалася, вона не забула і точно не викинула Бориса зі своєї голови. Серця. Життя. Він, немов нахабний квартирант, без дозволу продовжував жити в її душі, розгортаючи не затягнуті рани заново.

Дівчина важко зітхнула та поставила паперовий стаканчик із недопитим чаєм на парапет. Потягнулася, розминаючи затерплі м'язи спини та шиї. Тепла долоня мимоволі лягла на живіт й почала лагідно погладжувати його крізь м'яку тканину кардигана.

— Привіт, малюк, — Саша тихо прошепотіла, щоб ніхто з закоханої парочки не почув її. — Напевно, я збожеволіла, — сипло пробурмотівши, вона сумно посміхнулася. — Стою і говорю сама з собою і все таке... Просто знай... — куточки смарагдових очей зволожилися, і руда бестія швидко проморгалася, щоб не розплакатися при всіх. Але все-таки одна маленька солона крапелька впала на щоку, і дівчина недбало витерла її. Зі свистом видихнула і продовжила. — Просто знай, малюк, що я тебе вже люблю. І дуже чекаю. Хоча ти й став для мене величезним сюрпризом... Але я...

— Красиво, правда? — хрипкий голос Маші перервав душевну сповідь подруги, і вона злякано стрепенулася, сподіваючись, що та не почула її розмову з дитиною. Вона кивком показала на галасливе море, порожню смужку пляжу, нудьгуючу неподалік чайку, яка без особливого інтересу клювала хлібні крихти.

— Так, дуже красиво, — дівчина посміхнулася куточками губ, дивлячись на жінку. Врівноважена, спокійна, вона завжди вміла підібрати потрібні слова підтримки. Знала, як мотивувати, щоб пережити горе і підказати можливості, щоб іти далі. Усе-таки з подругою їй до біса пощастило.

— Шурику, через сім годин виліт, — з гіркотою промовила Маша. — Розумію, що тебе нереально переконати, і ти все вже давно вирішила... але я б дуже хотіла, щоб ти ще залишилася, — вона втупилася кудись на блідий горизонт. — Нехай на кілька днів, тиждень, місяць...

— Маш, — Олександра поклала свою акуратну долоню на шершаву руку подруги, і теж повернула погляд до води, що відблискувала під променями сонця, що згасали. — Я не втомлюся тобі дякувати за все, що ти для мене зробила. Це безцінно, чесно. Але мені потрібно додому. У мене багато справ, планів, — руда подруга по-швидкому перераховувала нехитрі причини свого повернення, — і вони не терпітимуть зволікань. Та й вам з Артемом не завадить проводити більше часу наодинці, без третьої зайвої.

— Шурику, — Марійка хмикнула та повільно зробила ковток остиглого глінтвейну, — Тьома злиться, але це не означає, що він хоче, щоб ти поїхала. Не накручуй собі зайвого.

— Маш, усе нормально. Не треба, — Саша прикусила нижню губу. — Я занадто загостилася. І мені справді час додому.

— Якщо що, — Марія звільнила свою долоню і обійняла подругу за плечі, — знай, що мої двері завжди для тебе відчинені. У будь-який час і в будь-який момент, нехай навіть недоречний за твоїми мірками.

— Спасибі, Машуль, я знаю, — тихо промовила вогневолоса красуня, і її шепіт розтанув у солоному повітрі. — Я знаю, — повторила вона про себе.

Деяку мить вони мовчали, насолоджувалися компанією одне одного, віддаленими криками чайок і шумом моря. Ніхто не поспішав розривати тишу. Слова зараз були зайвими.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍