Читати книгу - "Подаруй мені тата, Анна Дрімс"

Розділ 23.2 Ніка

Ніка

Зупиняюся, злякавшись його реакції… мені здається, я навіть перестаю дихати. Небачене нахабство, напевно, з мого боку – ось так припертися до нього додому, але ж він сам дав ключі.

Ігор заходить до передпокою. Зачиняє двері, стоїть до мене спиною. Без куртки, просто у светрі. Помічаю, що його руку перебинтовано. А в голові крутиться лише одне… Живий… Дякувати Богу. Починає роззуватися, не стримую емоцій, тихо схлипуючи, витираю відразу ж кілька сльозинок, що скотилися, він різко обертається, помічаючи мене.

— Ніко? — здивовано каже втомленим голосом. Але при цьому так дивиться, що в мене мурашки по тілу починають бігати. — Навіщо прийшла? — відсторонено запитує.

Нічим не можу пояснити свої подальші дії. За кілька секунд долаю відстань між нами й міцно-міцно обіймаю його, втикаючись носом у груди. Може, збоку здається, що я збожеволіла, але… я так за нього переживала. Він обіймає, але не сильно, ніби просто підтримує мої дії, проте не більше.

— А як же «Не мотай нам нерви», «Іди»? — відчуваю, як його руки міцніше притискають мене до себе, але все одно не так, як мені хотілося б…

— А ти й мотаєш, — обвинувачувально бурчу, не відлипаючи від нього. — Градов, ти в курсі, що в сучасному світі існує телефон?

— В курсі, — чую по голосу, що посміхається. — Я залишив його на зарядці в офісі, Микита зараз привезе. Може, відпустиш? — запитує, а я мотаю негативно головою, притискаючись ще сильніше. — Я спітнілий, брудний, мені б у душ…

Його перериває дзвінок у двері, послаблюю обійми, щоб він відкрив замок, але все одно не відпускаю.

— Привіт, ось телефон, — каже Микита, дістаючи його з кишені, підіймає очі, помічаючи, як я вчепилася в Градова. Бачу подив на його обличчі. — Ніка, вибач, замотався, забув подзвонити, — посміхається, побачивши, як Ігор міцніше став притискати мене за талію. — Ну-у-у, думаю, ти вже в курсі, що з ним все гаразд. Але дам пораду. Ушкодження ребер доки нікуди не поділося і з рукою обережніше там.

— Пробач-пробач, — вибачаюсь, відпускаючи Ігоря, розуміючи, до чого це сказав Микита. — Боляче? — запитую, підводячи очі на Градова, зустрічаюся з його блакитним поглядом.

Негативно мотає головою, уважно вдивляючись у моє обличчя, ще міцніше притискає мене до себе, коли я розгублено починаю усуватись.

— Микит, — перекладає погляд на друга, — у гості не запрошую, пробач…

— Я все зрозумів, — перериває його, вони обмінюються рукостисканням. — Ну, я поїхав. На зв'язку, — усміхається, переводячи на мене погляд. — До зустрічі, Ніка.

— Бувай, — тихо мимрю.

Градов зачиняє двері вільною рукою.

— Що ти говорила про телефон? — запитує, знімаючи блокування зі свого смартфона. — Ого... — задумливо вимовляє, побачивши пропущені, намагаюся відсторонитися, проте він не пускає. — Зачекай-зачекай…

— Що трапилося? — нервово питаю, бачачи, як його обличчя змінюється.

Він щось читає у телефоні, а потім переводить на мене погляд.

— Ніко, — каже, прибираючи мобільник у кишеню. Міцно обіймає, саме так, як мені й хотілося, перестаю дихати. — Я теж за тобою сумував.

Здивовано ляскаю віями. Він нахиляється, торкаючись своїм чолом мого, шумно видихає. Несміливо кладу долоні йому на груди, відчуваючи биття його серця.

— Е-е-е-й, — заспокійливо каже, бачачи, як у мене з очей починають котитися сльози. А я нічого не можу з цим вдіяти. — Ти чого?

— Це, напевно, просто відкат, — уривчасто шепочу, все ще намагаючись заспокоїтися. — Перенервувала. Я так злякалася, Ігорю, — зізнаюся, хлюпаючи носом. — Я так боялася, що з тобою щось трапилося. Чому ти не сказав тоді, що потрапив у аварію, коли не приїхав до школи? — реву, даючи волю всім своїм емоціям. — Де ти був зараз, весь цей час, поки тебе шукали?

— Т-ш-ш… — втішає, міцно обіймаючи. Втикаюся носом у його груди. — По-перше, ти мені тоді нічого толком і сказати не дала. Проте ясно дала зрозуміти, що хочеш побути без мене, — судомно видихаю, відчуваючи, як він змазано цілує мене в маківку, при цьому погладжує по спині, заспокоюючи. — По-друге, зараз я шукав того, хто вирішив мені сьогодні підірвати машину. У всій сьогоднішній метушні я знайшов підтвердження своїм думкам, переконався у своїх припущеннях щодо однієї людини.

Він глибоко вдихає мій запах. Мені так хочеться більшого…

Усуваюсь, піднімаючись навшпиньки. Невпевнено пробігаюсь пальчиками його щетиною, тягнуся до нього, він подається назустріч, і я цілую його, обвиваючи руками міцну чоловічу шию. Усередині мене ніби все оживає, коли я поруч із ним. Ми переміщуємось у вітальню на диван, так і не зумівши відірватися один від одного.

Він нависає наді мною, розриває поцілунок, серйозно заглядаючи в очі, говорить хрипким шепотом:

— Пообіцяй, що не втечеш, — не просить, а таки вимагає. — Я прокинуся, а ти будеш поряд.

— Обіцяю, — шепочу й знову тягнуся до його губ.

— Я серйозно, — знову розриває поцілунок. — Нам потрібно поговорити.

— Я зрозуміла, — усміхаюся, пробігаючись пальчиками по оголених чоловічих грудях. — Градов, якщо ти зараз не продовжиш...

— Зрозумів, — посміхається, приникаючи до моїх губ.

Як я сумувала за ним, за всіма цими відчуттями. Ми ніби не можемо насититися один одним. Втекти? Заманливо, але поруч із ним, особливо зараз, збігати зовсім не хочеться.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍