Читати книгу - "Втікачка з Сутінкового світу-4, Марина Сніжна"

– Я не можу більше тобою ризикувати, – пояснила я у відповідь на його навіть трохи ображений погляд. – Минулого разу я ледве змогла зупинитися, – останнє зізнання далося нелегко, і я опустила очі.

Діор нічого не сказав на це. Але того ж вечора вирішив заночувати в придорожньому трактирі, що попався нам на шляху.

Ми сиділи за столом у брудному та шумному залі. Відвідувачів різного ґатунку було чимало. Поки дівчина-подавальниця обслуговувала нас, зацікавлено посміхаючись Діору, я сиділа, обхопивши плечі руками, і намагалася придушити тремтіння у тілі. Голова трохи паморочилася. Ніс відчував запахи безлічі людей. І це діяло на мене, наче запах смаженого на багатті м’яса на жебрака, що голодував вже кілька днів. А усвідомлення того, що я не маю навіть думати про те, щоб задовольнити свій голод, робило його ще нестерпнішим.

– Що з нею таке? – навіть подавальниця звернула увагу на мій дивний стан, відірвавши очі від Воїна. – Захворіла, чи що?

– Все г-гаразд, – насилу промовила я, хитнувши головою.

– Принесіть їй гарячого відвару, – переключив Діор знову на себе увагу, і дівчина кивнула.

Асдус був незвично мовчазний. Він навіть не робив спроб заволодіти прихильністю гарненької дівчини. А це на нього зовсім не схоже. У його очах, спрямованих на мене, читалося занепокоєння.

Ледве дочекавшись, поки подавальниця відійде від нас, демон перегнувся через стіл і тихо сказав:

– Ти жахливо виглядаєш.

– Вмієш ти робити компліменти, Асдусе! – не втрималася я від змученої посмішки.

Почула холодний голос Діора:

– Компанія за другим столом біля правої стіни. Схоже, їх навряд чи можна назвати безневинними людьми.

Ми з Асдусом одночасно повернули голови у той бік. Там і справді підібралася компанія відвертих головорізів. П’ятеро чоловіків, що добряче набралися, обмінювалися непристойними жартами і реготали. Я здригнулася, усвідомивши, що хотів сказати Діор, звернувши на них нашу увагу.

– Ти хочеш, щоб я…

– Все одно тобі доведеться це робити. Принаймні нехай твій вибір впаде на когось з таких людей, – сухо сказав Діор. – Залишається обміркувати, як підібратися до одного з них і зробити те, що потрібно.

– Немає нічого простішого, – широко посміхнувся Асдус. – Рано чи пізно хтось з них захоче вийти по нужді. Я почекаю зовні і відтягну його в амбар поряд з трактиром. Головне, не зволікайте. А то його довгу відсутність можуть помітити.

Я коротко кивнула. Не скажу, що була в захваті від того, що доведеться зробити. Але зараз це найкращий вихід. Вип’ю крові з того чоловіка. А потім змушу його забути про те, що сталося. І він спокійненько повернеться до своїх, нехай і буде трохи ослаблий. Нікого вбивати не доведеться.

На тому й зійшлися. Діор мовчав, похмуро дивлячись у стіл. Видно було, наскільки йому нелегко приймати такі рішення. Він змушений миритися з таким моїм способом харчування. Та що там? Для нього взагалі, напевно, неприйнятно подорожувати удвох з майбутньою вампіркою та хлопцем, одержимим демоном! А всередині Діора, мабуть, зараз відбувається така боротьба, яку я навіть уявити не можу. Він буквально переступає через себе і те, у що вірив. І все через мене! Але те, що Діор і досі не відвернувся від мене, давало боязку надію.

Асдус швидко закидав у себе принесену подавальницею їжу і підвівся, демонстративно позіхаючи. Попрямував у бік сходів, що вели нагору, до кімнати для ночівлі. Таким чином він мав відвести від себе підозри. Подумки демон сказав мені, що вилізе з вікна кімнати і чекатиме на нашу майбутню жертву зовні. Ми ж залишилися за столом.

Обхоплюючи обома долонями чашку з гарячим відваром, я намагалася придушити тремтіння у тілі. Але воно лише посилювалося. Усвідомлення того, що скоро зможу вгамувати спрагу, викликало майже хворобливе відчуття. Я ледве не впустила чашку, коли, нарешті, один з чоловіків за потрібним нам столом піднявся з місця і голосно повідомив товаришам, що піде відлити. Судомно вчепившись у край стільниці, я теж піднялася на ноги. Діор з занепокоєнням спостерігав за мною.

– Ти як? Може, тебе провести?

– Ні. Не треба. Сама впораюся, – глухо сказала, не бажаючи, щоб він знову бачив, як я роблю огидні речі. – Асдус мені допоможе у разі необхідності. Мені лише потрібно дійти до амбара.

Діор зчепив зуби. На його обличчі читалася болісна внутрішня боротьба. Я відчувала його погляд, поки нетвердою ходою пробиралася до виходу. Вуха були ніби чимось заліплені. Усі звуки сприймалися приглушено. Краєм свідомості вловлювала посвистування і сороміцькі вигуки на мою адресу. Мовляв, ходи до нас, красуне, з нами весело. Навіть не могла на це зараз відволікатися. Весь світ зосередився на стуку серця, що віддалялося від мене. Стуку серця людини, по чиїх жилах зараз тече кров, що скоро живитиме мої власні вени. Усередині прокидався звір. Він жадібно облизувався і ледве стримував нетерплячку.

Вислизнувши з трактиру і опинившись серед нічної імли, я перестала таїтися. Помчала за чоловіком, що крокував до потрібної йому споруди. Але чиясь темна тінь, що виринула з мороку, виявилася спритнішою за мене. Жертва не встигла навіть відреагувати, коли демон вдарив її по скроні. Миттю обм’якла, не подаючи ознак життя. З боку виглядало, звичайно, нереально. Худорлявий рудий хлопець легко вирубив кремезного чоловіка, а потім закинув собі на плечі та без жодної напруги поніс у бік амбара. Я з блискавичною швидкістю наздогнала його і перехопила здобич.