Читати книгу - "Клянусь, я твій, Поліна Ендрі"

31

Після сліз, що відобразилися на моєму стані настільки погано, наскільки це взагалі надається можливим, всередині мене все ніби перевернулось навиворіт, а потім я почула, як грюкнули вхідні двері. Він пішов, воліючи просто уникнути мого суспільства, ніж прийти до якогось мінімального взаєморозуміння і поговорити... Трохи пізніше Олівія застала мене на кухні, коли я скрипучи серце підмітала в совок уламки розбитої склянки.

- Кім? - тихо спитала вона, нерішуче зупинившись на порозі. - Що трапилося? Ви з Кейном посварилися?

Я зав'язала смітник і випросталась, протерши очі тильною стороною долоні.

- Все добре, люба. Не бери в голову. Йди спати.

- Але я чула, як ти кричала на Кейна. Він зробив щось погане, так?

Так, маленька, він зробив щось дуже погане. Я не можу бути впевнена і не знаю точно, але я здогадуюсь, що він мені зраджує. І це після гучних клятв та обіцянок бути завжди поруч. А я ж відмовилася заради нього від усього, я кинула роботу, місто, друзів, та я втратила все заради нашого з ним майбутнього, і ось що в результаті... Я залишилася ні з чим, мені нікуди йти. Що мені тепер робити? Зібрати речі і гордо задерши голову, піти геть з квитком в один кінець?.. Заплющити очі на його "походеньки" і продовжити жити разом, як ні в чому не бувало? Повернутися додому, до тата?.. І все ж визнати те, що він все-таки мав рацію щодо Кейна?..

Ні, нізащо.

- Ми просто трохи посперечалися.

- Але ти плачеш.

- Дурниці, - моя нижня губа затремтіла, і мені довелося різко зупинитися, щоб ковтнути повітря, а потім я похитала головою, притиснувши долоню до щоки, немов це могло вгамувати пекельний біль. - Не звертай уваги.

Тепер я стояла біля вікна, обійнявши себе руками, закусивши губу, і навмисно уникала зустрічатися з нею поглядом, не бажаючи, щоб вона розгледіла моє припухле від сліз обличчя.

- Кім, якщо Кейн справді знайшов собі когось іншого, у чому я таки сильно сумніваюся, то він повний кретин. Ось побачиш, він все одно повернеться до тебе і сильно шкодуватиме про те, що зробив. Тому що він і сам розуміє: краще за тебе немає нікого.

Щось гостро кольнуло мене в груди, і десь на рівні серця почала розповзатися рвана дірка, на місці якої утворилася неозорна вирва. Я обернулася, зустрічаючись з Олівією поглядом, і подивилася на неї так, ніби вперше. Кілька секунд вона пронизливими очима дивилася вперед з невластивим їй дорослим знаючим поглядом, а потім розвернулася і пішла до своєї кімнати. Я повільно дотяглася та прибрала совок, думаючи про те, що вкотре забуваю: цю розумну не по роках дівчинку ніколи не можна недооцінювати.

***

13:01 "Маленька, вибач. Вранці ти справді застигла мене зненацька і я дуже завинив перед тобою. Увечері все поясню і принесу тобі тисячу вибачень. Готовий вимолювати у тебе прощення на колінах. Цілую."

13:02 "Пішов ти."

Я сиджу за директорським столом, схиливши голову над паперами і крутячи в руках білу ручку, і надовго застигаю, дивлячись на екран. Це як удар у сонячне сплетіння – миттєво вибиває дух. А яку відповідь ти там очікував побачити? Слізні прохання швидше повернутися з роботи та тисячу повідомлень про те, як вона скучила? Навіть смішно.

Я болісно прикриваю очі.

Я в кабінеті один, тут відносна тиша і адекватне стельове освітлення, які повертають мене з просторового виміру між двома навколишніми світами в реальний час, де я довбаний брехливий ублюдок, який образив кохану жінку, а Кім ніжний безневинний Янгол, що не заслуговує до себе такого ставлення.

Я знаю, що винен. Ще я знаю, що вона плакала вранці. Я чув її схлипи на кухні, коли збирався на роботу і мені до скрипу зубів хотілося підійти і просто обійняти її, заспокоїти і сказати, що все буде добре. Але я так і не зміг цього зробити. Навіщо їй здалися мої виправдання? Адже самий сік у тому, що Кім має рацію. Мені майже нічого заперечувати. Мабуть.

Я дзвоню їй, але Кім уперто скидає слухавку, а потім і зовсім не підходить до телефону. І по-хорошому я повинен би працювати, вимкнути серце і включити холодний розум, яким я зазвичай і вирішую всі ділові питання, але в голову лізуть всякі погані думки. Зізнайся вже, що тобі не вистачило духу зізнатися їй, що то за жінка. Ти вважав за краще цю гру мовчання, мовчки відійти в тінь і вирішити все одному, хоча знаєш же, що робиш їй боляче своєю відстороненістю. Знаєш, як сильно вона хвилюється і плаче через тебе. Адже вона ще й вагітна... Мабуть я настільки сильно занурився у своїх нерадісні думки, тому що я і справді не відразу помічаю, коли мені дзвонить Блейк. Ну, що ж йому не сидиться на лікарняному?..

- Так?

- Це не проста аварія, - замість привітань та інших наставницьких промов одразу випалює Блейк у слухавку. Я так і застигаю із цією ручкою в руці.

– Що?

Мені чується сторонній шум і його швидке дихання, він кудись рухається. Ще я чую у його голосі високовольтну напругу.

- Кейн, то була не просто аварія. Моя дочка... - на мить у нього перехоплює подих і здригається голос, що викликає в мене неабияку тривогу, бо йому це зовсім не властиво. - Послухай мене сюди, Кейн. Їдь до своїх і негайно вивози їх із дому. Сховай їх десь. Швидше. Поки вони не дісталися до них. Чорт... - тут він дає слабину і я уявляю, як у цей момент він болісно прикриває очі. - Ти мав рацію, Кейн, остання угода була помилкою. Жаль, що я тебе не послухав. Приятелю, пробач мені, це все через мене.

У тоні його чується глибокий жаль і одного слова мені достатньо, щоб зрозуміти: все дуже погано і в мене мало часу. Якщо навіть Блейк втратив контроль над емоціями і показав свою слабкість, значить, все дуже серйозно. Я натискаю на відбій, хапаю зі спинки піджак і кулею вилітаю в коридор, не одразу потрапляючи руками в отвори рукавів. Дорогою набираю її знову, йдуть гудки, але вона не відповідає. Чорт, Кім, не зараз! Будь ласка, продовжи на мене ображатись, але візьми слухавку! Відповіді, як і раніше, немає. Я повільно починаю божеволіти. Думка про те, що хто-небудь може їй нашкодити... хто-небудь, їй та Олівії, вганяє мене в таку паніку, яку я в житті до цього не відчував. Може тому я майже не усвідомлюю, коли вбиваю ногу в педаль і лечу на червоне світло, наплювавши на правила дорожнього руху. Даішники мені махають кілька разів і схоже, що потім я матиму проблеми. Начхати. На все начхати, тільки би встигнути. Минулого разу я гнав так швидко, коли помилково вважав, що Кім збирається робити аборт. Цього разу... Цього разу причина не в Кім. У два, а то й три рази швидше за звичайну їзду, я вилітаю на знайому вулицю. Я бачу знайому алею, знайомий будинок і хвіртку, і з розгону впечатуюсь у двір. Навколо тихо, якось занадто підозріло тихо для звичайного буднього дня і не чути жодного зайвого звуку. А в мене всередині все холоне і жили під шкірою перетягуються один через одного. Тому що я так і не можу зрозуміти, встиг я чи ні.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍