Читати книгу - "Зламані янголи"

На лінії горизонту досі нічого не з’явилося.

У згустках шмарклів і блювотиння в мене під ногами виднілися цяточки крові. Я відчував, як щось розвалюється.

Блін.

— Де Суджіяді?

Вона показала на «Наґіні». Під носом десантного корабля стояв мобільний висувний трап, а на ньому стояв Суджіяді разом з Оле Гансеном. Вони, вочевидь, обговорювали якусь особливість передньої батареї судна. Трохи далі на пляжі сиділа на невисокій дюні та стежила за ними Амелі Вонґсават. Депре, Сунь і Цзян або ще снідали на корабельному камбузі, або пішли в якихось справах, аби вбити час.

Крукшенк прикрила долонею очі й поглянула на двох чоловіків на трапі.

— Здається, наш капітан дуже на це чекав, — задумливо сказала вона. — Він мацав оті здоровезні стволи щодня, відколи ми сюди дісталися. Поглянь, він усміхається.

Я посунув до трапу, борячись із лінивими хвилями нудоти. Суджіяді побачив моє наближення і сів навпочіпки скраю. Усмішкою, яку помітила Крукшенк, навіть не пахло.

— Схоже, наш час вичерпався.

— Ще ні. Генд сказав, що адекватна реакція на ультравібрацію розвинеться в нанобів лише за кілька днів. Я сказав би, що ми десь на середині.

— Тоді варто сподіватися, що твоя подружка-археологістка просунулася так само далеко. Розмовляв з нею останнім часом?

— А хіба з нею взагалі хтось розмовляв?

Він скривився. Після звістки про систему ЧОНВП Вардані стала не надто товариською. Коли наставав час їсти, вона їла, щоб підживитись, і йшла. Спроби зав’язати розмову вона спиняла пострілами односкладових відповідей.

— Я був би радий звіту про хід робіт, — відповів Суджіяді.

— Ясно.

Пішовши вздовж пляжу, я перетнувся з Крукшенк і на ходу потиснув їй руку по-лаймонськи, так, як вона мені показувала. Це був специфічний рефлекс, але від нього на моєму обличчі з’явилася квола усмішка, а неприємне почуття в нутрощах трохи ослабло. Цього я навчився в посланців. Дія рефлексів часом буває несподіваною і глибинною.

— Можна поговорити? — запитала Амелі Вонґсават, коли я опинився біля неї.

— Так, я зараз повернуся. Просто хочу провідати нашу завзяту дамочку.

Ця репліка не надто її звеселила.

Коли я знайшов Вардані, вона сиділа зігнутою на шезлонгу збоку печери і гнівно дивилася на браму. На філігранних екранах, розтягнутих над її головою, мерехтіли відтворювані кадри. Котушка даних, що звивалася біля неї, була очищена; пилинки даних самотньо кружляли у верхньому лівому куті, де вона їх мінімізувала. Конфігурація руху була незвичною — більшість людей, закінчивши роботу, змахують пилинки візуалізації просто на проекційну поверхню, — але він у електроніці в будь-якому разі був рівнозначним тому, щоби провести рукою по робочому столу й перекинути все з нього на підлогу. Я раз-у-раз бачив, як вона робить це з моніторами; спрямований у протилежний бік, угору, цей гнівний жест чомусь видавався елегантним. Це видовище мені подобалося.

— Раджу утриматися від очевидного запитання, — сказала вона.

— Наноби розпочали бій.

Вона кивнула.

— Так, я відчула. Що це нам дає, дні три-чотири?

— Генд сказав, що максимум чотири. Тому не думай, ніби тобі треба поспішати.

На це вона кволо всміхнулася. Вочевидь, я поступово розігрівався.

— Щось виходить?

— Це і є очевидне запитання, Ковачу.

— Вибач, — я знайшов пакувальний ящик і всівся на нього. — От тільки Суджіяді починає нервувати. Шукає параметри.

— Гадаю, тоді я краще перестану страждати фігнею і просто відчиню цю штуку.

Я теж усміхнувся.

— Так, було б добре.

Тиша. Моєю увагою заволоділа брама.

— Він там, — пробурмотіла вона. — Довжини хвиль такі, як треба, гліфи звуку та зображення збігаються. Розрахунки працюють — ну, наскільки я розумію ці розрахунки. Я сперлася на те, що точно має статися, екстраполювала, це ми, наскільки я пам’ятаю, і зробили минулого разу. Це, блін, має спрацювати. Мені чогось не вистачає. Я щось забула. Можливо, це з мене, — її обличчя сіпнулося, — вибили.

Перш ніж вона замовкла, в її голосі пролунав істеричний надрив; щось потягнуло її ланцюжком спогадів, які вона не могла собі дозволити. Я скористався моментом.

— Якщо тут до нас хтось побував, то чи міг він якось змінити налаштування?

Якийсь час вона мовчала. Я сумирно чекав. Нарешті вона підняла очі.

— Дякую, — вона прокашлялася. — Гм. За висловлену довіру. Втім, знаєш, це якось сумнівно. Наскільки сумнівно? Ймовірність — один на кілька мільйонів. Ні, я цілком упевнена, що просто щось пропустила.

— Але це можливо?

— Це можливо, Ковачу. Можливо все що завгодно. Але якщо бути реалістами, то ні. На це б не спромоглася жодна людина.

— Люди її відчинили, — нагадав я.

— Атож. Ковачу, навіть собака може відчинити двері, якщо стане на задні лапи й дотягнеться. Але коли ти востаннє бачив, щоб собака зняв двері з петель і повісив їх наново?

— Гаразд.

— Тут існує певний порядок компетентності. Все, що ми навчилися робити за допомогою марсіанської техніки — читати астрогаційні мапи, активувати протиштормові укриття, їздити в тій системі метро, яку знайшли на Землі Нкруми, — все це будь-який нормальний дорослий марсіянин міг робити хоч уві сні. Основи роботи з технікою. Все одно що керувати машиною чи жити в будинку. Оце, — вона показала на зігнутий шпиль за своєю батареєю інструментів, — оце — вершина їхньої техніки. Єдиний екземпляр, який ми знайшли за п’ятсот років копання на тридцяти з лишком планетах.

— Можливо, ми просто шукаємо не там, де треба. Мацаємо блискучу пластикову упаковку, водночас топчучи витончені мікросхеми, які та колись захищала.

Вона строго на мене подивилася.

— Ти що, підсів на Вицинського?

— Почитав дещицю в Лендфоллі. Знайти його пізніші роботи нелегко, але в «Мандрейк» досить строкате зібрання стеків даних. Судячи з того, що я бачив, він був цілком певен, що пошуковий протокол Гільдії як такий — фігня.

— Він, коли написав це, вже був розчарований. Нелегко витримати раптове перетворення з визнаного візіонера на репресованого інакодумця.

— Він передбачив відкриття брам, так?

— У принципі, так. На це були натяки в деяких архівних матеріалах, які знайшли у Бредбері його команди. Парочка згадок про якийсь Крок Далі. Гільдія вирішила вважати, що це поет-лірик так назвав технологію гіперкидка. Тоді ми не розуміли, що читаємо. Воно все здавалось однаковим, Що епічна поезія, що метеозведення, і Гільдія просто раділа, якщо нам вдавалося виснувати з цього якийсь прямий сенс. Переклавши «Крок Далі» як «гіперкидач», ми вирвали сенс із зубів незнання. Якби під цим мали на увазі якусь техніку, якої ніхто ніколи не бачив, то з цього не було б жодної користі.

Печеру охопила вібрація, що невпинно посилювалася. З каменю довкола тимчасових підпірок посипався пил. Вардані позирнула вгору.

— Ой-йой.

— Ага, за цим варто стежити. І Гансен, і Сунь вважають, що воно