Читати книгу - "Самотній татусь шукає няню, Агата Авенс"

Розділ 32 Денис

- Я перепрошую... - Сухий жіночий голосок розбив лад моїх похмурих думок. 

Чудово, просто чудово, тільки компанії мені й не вистачало.

- Так, пані.

На мене дивилася старенька, божа кульбаба.

- Ви не заперечуєте, якщо я сяду поруч з вами?

- Та заради Бога, - відповів я, прибираючи папку з документами із вільного крісла. Ввічливо, як його колись учила мама, я посміхнувся сивій бабці. Залишалося тільки сподіватися, що бабуся не з балакучих.

- Сьогодні в суді більше народу, ніж зазвичай, вам не здається? - тут же спростувала мої очікування дама.

- Я не часто тут буваю, мадам, тому не маю задоволення знати напевно.

- Та що ви кажете! А я, знаєте, буваю тут мінімум раз на місяць, а буває й частіше.

Незважаючи на своє небажання розмовляти під час перельоту, я не зміг утриматися від здивованого вигуку.

- Щомісяця?

Бабуся життєрадісно розсміялася, помітивши здивування в моїх очах.

- Затяжна справа щодо спадщини мого покійного чоловіка. Щось наплутали під час приватизації, от  і судюсь з міською радою… Знаєте, нікому більше нічого не треба - ні дочці, ні сину, а між іншим я для внуків стараюсь. Мої внучата живуть в Києві. Їхню недолуга матуся примудрилося закохатися в одну з місцевих зірок футболу. Зараз я дістану з сумочки їхні фотографії, і ви побачите, які в мене чудові онуки.

Я мало не закричав, що не треба цього робити, але повага до старості все ж пересилила.

- Ось це Микита, - з гордістю в голосі сказала пані, показуючи на фотографію, де був зображений білявий хлопчина років семи. - Він щойно перейшов до другого класу. Чули б ви, як він читає! Він найрозумніший у класі, уявляєте?!

Я усміхнувся, незважаючи на свій поганий настрій.

- Милий хлопчина.

- А ось малюк Ромка. - Вона показала пальцем на іншу фотографію, з якої на мене дивилося немовля приблизно того ж віку, що і Марк. - Моя донька втратила дівчинку під час пологів між двома синами, тому народження Роми було особливо бажаним.

Зворушений такою відвертістю і проникливою історією, я покивав головою.

- Я прекрасно це розумію. Коли Марк лежав у лікарні з менінгітом, це був найстрашніший час у моєму житті.

- Марк - це ваш син? Яке цікаве ім'я, рідкісне.

- Так, але... - Замість того, щоб розповідати першому зустрічному свою заплутану історію, я витягнув портмоне, де в мене зберігалася єдина світлина з Ланою і Марком, та сама, з конкурсу малюків. - Не бажаєте поглянути на нього?

- Ще б пак!

Я показав дамі фото.

- Яка гарна сім'я!

- Так. - я уважно дивився на фотографію. - Вони дуже багато значать для мене.

- То, виходить, малюк одужав?

- Спочатку ми боялися, що мозок Марка може бути пошкоджений хворобою, але з такою турботою, якою його оточила Лана, він швидко встав на ноги. Вона чудова жінка.

- Знаєте що, я багато бачила на світі, і я вам скажу таку річ. Видно, що ви любите свою сім'ю, а в наш час це велика рідкість. Не всі, на жаль, уміють цінувати те, що мають.

Згадавши про мету свого перебування в суді, я подумки вилаявся і сховав у кишеню портмоне.

- Можливо, деякі люди просто не створені для сімейного життя.

- Мій покійний чоловік дотримувався такої ж дурної позиції. Він вважав, що буде поганим чоловіком, тому що його батько був таким. Мені знадобилося кілька років, щоб переконати його в тому, що йому зовсім не обов'язково повторювати помилки свого батька.

 

Старенька продовжувала говорити щось іще, але я уже не чув її. Її історія просто шокувала мене. Я такий самий бовдур, як і її чоловік і як, мабуть, багато чоловіків у цьому світі. Адже кожна людина сама коваль свого щастя, тож хіба можна відкидати кохану людину тільки тому, що невпевнений у собі або боїшся повторити помилки своїх предків? Наче пелена спала з моїх очей, немов я прозрів після довгих років сліпоти. Я знову дістав гаманець і, відкривши його, втупився у фотографію. З фото на мене дивилося моє щастя, від якого я ледь не відмовився. На мене дивилася моя сім'я, моя любов.

 

Через якийсь час я прибрав портмоне в кишеню і подивився навколо. Що я роблю у цьому суді?

Саме в цю мить з кабінету судді вийшла секретар. 

- Рішення готове. Можеет забрати його. Вас офіційно розлучили, - посміхаючись сказала вона.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍