Читати книгу - "Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий"

гнівну телеграму, наказуючи київській владі припинити сіяти паніку і відмінити підготовку до часткової евакуації.

*

Водночас міжнародна реакція на прорахунки Союзу при врегулюванні чорнобильської кризи викликала дедалі більше занепокоєння у Михайла Горбачова. «Ну що там відбувається? Я страшенно стурбований цією проблемою. Прізвище Горбачова починає активніше звучати у світі в контексті аварії, — все переростає в якийсь масовий психоз. Яка ж там реальна обстановка?» — запитував він у Легасова через кілька днів після 5 травня, коли той вже повернувся з Москви до Чорнобиля. Валерій Легасов сказав Горбачову, що, на його думку, найстрашніше було вже позаду: «Основні викиди зі зруйнованого блока припинилися, і наразі ситуацію контролюють. Загалом, ми більш-менш усвідомлюємо масштаби забруднення і в зоні навколо Чорнобильської АЕС, і у світі». Дійсно, 5 травня радіоактивні викиди з реактора несподівано скоротилися — як несподівано зросли кілька днів тому. Шостого травня викиди, за оцінками, становили 150 000 .кюрі, що було у стократ менше порівняно з днем 5 травня. Відповідь Валерія Легасова задовольнила Генсека.

Дев’ятого травня, тобто в День Перемоги, знову збадьорений Михайло Горбачов зателефонував до Києва Володимирові Щербицькому дізнатися, що відбувається в місті. Його турбували плани щодо евакуації. Прагнучи діяти обережно, Щербицький відповів Горбачову: «Паніку здійняла Валентина Семенівна [Шевченко] — ми ж всі лише піддалися цьому». Глибоко сексистська, однак дієва в чоловічій культурі радянської верхівки позиція. Коли Щербицький розповів Валентині Шевченко про дзвінок Горбачова, вона зі сльозами на очах поцікавилася, який тепер плані дій. «Ми вивеземо їх, — відповів 1-й секретар. — Ніхто не буде переслідувати нас за дітей». Плани уряду передбачали евакуацію 986 000 дітей з Києва та околиць до кінця травня. Влада прагнула негайно покласти край хаотичному від’їзду дітей та їхніх батьків з міста. Того дня Володимира Щербицького разом з його маленьким внуком бачили на пам’ятних заходах з нагоди Дня Перемоги. Незважаючи на власні сумніви, державні лідери хотіли транслювати киянам заспокійливе повідомлення: якщо перша людина Республіки не відвозить свого внука з Києва, мабуть, варто залишатися в місті й зі своїми дітьми.

Того дня в Іванківському штабі урядової комісії, готуючись до святкування Дня Перемоги, в доброму настрої перебував Валерій Легасов. Попередній день подарував ще більше хороших новин — з підреакторних приміщень відкачали близько 20 000 тонн води, — це, підкріплене звісткою про падіння рівнів радіації, здавалися переконливою причиною, щоб дивитися в майбутнє з оптимізмом. Легасов та інші збиралися виділити кілька годин на святкування та урочисту, вечерю. Увечері Валерій Легасов був поруч із Віталієм Масолом, і саме останній пізніше згадував, як «над реактором несподівано спалахнув вогонь, після чого розлилося рожеве сяйво. Ми не могли зрозуміти, що сталося». У своїх магнітофонних нотатках Легасов не приховував розчарування: «Безсумнівно, це засмутило. Свято 9 Травня було зіпсовано».

Незважаючи на пам’ять про перемогу в Другій світовій війні, святкувати успіх у Чорнобилі було занадто рано. Контроль над реактором у жодному разі ще не повернули. Ніхто не міг сказати, що призвело до скорочення викидів радіації. Розглядали три, наведені далі, причини: унаслідок надзвичайно інтенсивного вивільнення продуктів поділу 4 і 5 травня у реакторі різко скоротився об’єм цих продуктів, що викликало падіння температури всередині; тими ж днями стався викид усіх летючих радіонуклідів, що призвело до падіння рівнів радіації протягом наступних днів; нарешті, високі температури в реакторі 4 і 5 травня призвели до розплавлення тепловиділяючих елементів, перетворивши їх у рідину, яка потрапила в шахту реактора, де затверділа внаслідок низької температури, викликаної рідким азотом, закачаним під реактор. Лише третій варіант виправдовував дії вчених, інженерів і робочих, направлених на поліпшення ситуації.

Думки про Китайський синдром не покидали академіка Євгенія Веліхова і багатьох його колег. Як їм здавалося, реактор і досі міг прогоріти до рівня ґрунтових вод. Щоб запобігти цьому, вони хотіли заморозити ґрунт під реактором якомога швидше.