Читати книжки он-лайн » Фентезі 🐉🧝‍♀️🗡️ » У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

Читати книгу - "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"

23
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 62 63 64 ... 100
Перейти на сторінку:

Раніше я гадала, що операція — це щось елегантне й витончене. Але це не елегантність. Це обережність і терплячість. Хоча в ній і присутні елегантні й витончені моменти — спостерігати, як досвідчений хірург зашиває рану за допомогою голкотримача — це прекрасно. Лапароскопічні процедури зазвичай елегантні й точні. Але шкіра жорстка, жир і м’язи жорсткі, а кістки тверді. Тож іноді доводиться прорізувати отвори, а іноді — і стромляти свої пальці туди. Іноді операція — це боротьба. Іноді — це проштовхування одного шматка слизької плоті, щоб дібратися до іншого. Іноді це просто спроба втриматися.

Постріл шротом зірвав смужки шкіри на плечі єдинорога. Де-не-де глибокі порізи вели до темних цяток, де шротини пройшли наскрізь і застрягли в жирі чи м’язах. Я протерла оголену плоть рушником, просоченими віскі. Себастьян ішов за мною з великим, паруючим глечиком із водою.

Ніхто з нас не зронив ні слова. Єдиними звуками було наше дихання — моє, Себастьяна і глибокі, болісні видихи єдинорога, та ще цівка води, яку Себастьян лив, щоби зволожити оголену плоть. Тиша здавалася майже священною.

Я піднесла ніж Девіна до полум’я його запальнички й повільно провела лезом над вогнем, щоби простерилізувати його. Гострим кінчиком я прибрала шротини, до яких могла добратися, і вирізала плоть, яка на вигляд була зараженою. Коли я закінчила, рана була чистою. Ми заповнили дірки від шротин клеєм і наклали пов’язку на всю рану, а закріпили його скотчем. Це все зайняло приблизно десять хвилин, але здавалося, що лише секунди. Після того як я приклеїла остан­ню смужку скотчу на бинт, я відірвала свій погляд від рани й поглянула на Себастьяна. Він мав такий вигляд, як і я — приголомшений і неймовірно здивований. Я кивнула йому, він кивнув у відповідь, і ми перейшли до собачих укусів.

Проколи глибоко ввійшли у м’язи. Коли я збрила шерсть, то побачила фіолетові синці від зімкнутих собачих щелеп. Я покопирсалася ножем у ранах, видаляючи мертву плоть. Поки я відрізала оголені тканини, темна кров повільно стікала до заглиблень від собачих укусів. Коли я очис­тила рану настільки, наскільки це було можливо, ми з Себастьяном знову промили її сумішшю води та віскі. Потім я однією рукою взяла копито й вичавила трохи клею, щоб заповнити рани. Прозора, клейка рідина осідала в дірках та заглибленнях на шкірі єдинорога. Ми перемотали оброб­лені рани на нозі марлею, а потім обережно поклали її на землю.

— І ще одну, — промовила я, мій голос ледь не переходив на шепіт.

Від ножового поранення шкіра єдинорога була розкрита, ніби штори, прямо під ребрами, оголивши шар жиру, а під ним тонкі, пружні м’язи. Я відкрила рану якомога делікатніше, наскільки це було можливо, щоб перевірити її глибину. Я шукала нутрощі, але поріз обривався прямо посеред смуги м’язів. Наче щось зупинило його там.

Потім я помітила щось дивне глибоко в рані. Крізь шари плоті проглядав тьмяний блиск старого металу. Розсунувши шкіру, щоб краще роздивитися, я помітила ще один шматок твердого металу, цього разу ближче до поверхні. Мені знадобилася якась мить, щоби зрозуміти, що це означає. І коли до мене дійшло, я зрозуміла, що таке по всьому його тілу.

Це були уламки та шматки зброї. Шротини різного розміру поцяткували м’язи єдинорога. Важкі мушкетні кулі ­застрягли в жирових відкладеннях. Під шрамом від удару, мабуть, кам’яної сокири лежало щось, що колись могло бути її лезом. Із-поміж ребер єдинорога стирчали обсидіанові наконечники стріл.

Зрозуміло, чому ніж Девіна не дістав нутрощів єдинорога. Неможливо зробили настільки глибокий поріз за допомогою тесака для м’яса, та ще й на бігу. Ці шматочки металу були не просто осколками. Це була броня — клаптикова броня, утворена з усіх куль, лез, стріл і каміння, які не змогли вбити єдинорога.

Зламаний кінчик ножа Девіна, найімовірніше, також десь там був — ще одна поглинута зброя, ще один невеличкий розділок у нескінченній історії виживання єдинорога.

Тремтячими руками я почала зішкрябувати мертву плоть.

Ми використали весь тюбик клею, яким заповнювали порізи, і коли закінчили, рани були закриті прозорими, твердими пухирцями. Це було не красиво й не ідеально, проте надійно. Із часом рана затягнеться, навколо неї знову відросте шерсть, і залишиться лише рубець. Я сумнівалася, що єдиноріг помітить іще один шрам.

Я відійшла на крок, щоб оцінити нашу роботу. Рани єдинорога були чистими, а бинти захищатимуть їх, поки ті загояться. Я не знаю, звідки я взяла сили, де я знайшла впевненість у тому, що спроможна це зробити. Дивлячись зараз на єдинорога, на білі та хрусткі бинти, я зрозуміла, що це завдання мало здаватися нам занадто важким. Я ледь тремтіла від гордості, і водночас почувалася ослаблою й виснаженою. Я всілася на брудну підлогу, приголомшена цим усім. Себастьян усівся поруч зі мною, і я могла з певністю сказати, що він почувався так само.

— Ми зробили це, — сказав він, його голос був м’яким від захвату.

— Ми зробили це, — сказала я.

— І що тепер? — запитав Девін.

— Звільніть його, — відповіла я. — Щойно він спробує піти, відпустіть його.

Себастьян поглянув на єдинорога.

— Що, ось так просто? — запитав він.

— Він може про себе подбати, — сказала я. — Він дбав про себе впродовж тривалого часу.

— Сьогодні йому знадобилася допомога, — сказав Себастьян.

— Гадаю, що так, — сказала я й повернулася до Девіна. — Ви не проти, якщо ми залишимося тут, поки він прокинеться? Я хотіла б поглянути на нього ще раз.

Він кивнув і, розвернувшись, вийшов із сараю, а ми з Себастьяном залишилося наодинці з єдинорогом.

— Вибач за те, що я тобі наговорила, — сказала я. — Я повинна бути вдячна тобі.

— Вибач, що сумнівався в тобі, — сказав Себастьян. — Здається, ти все ж таки знаєш, що робиш.

— Я не змогла б зробити це без тебе, Себастьяне, — відповіла я. — Цього б просто не було.

— Що ж, це вже щось, чи не так, — промовив він.

Єдиноріг гучно видихнув повітря й поворухнувся. Я піймала себе на думці, як довго він був самотнім у цьому світі. Мені було цікаво, чи він коли-небудь прагнув чогось більше, ніж усамітненого, мандрівного життя, чи його пошарпана броня захищала його від таких пожадань?

Я повернулася до Себастьяна. Здавалося, він чогось чекав. Мабуть, я також.

Тієї самої миті ми почули звук мотоцикла біля входу.

Ми з Себастьяном підійшли до Девіна, саме вчасно, щоби побачити, як Ерза Данціґ знімає свій шолом, а на її обличчі сяє переможна усмішка.

— Що ви тут робите?

— Собачу справу, — відповіла Ерза.

— Як ви дізналися, що я тут?

— Моя людина стежила за тобою,

1 ... 62 63 64 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"